14,16 эконом история

14. Характеристика господарства та соціальної структури в Київській Русі

З утворенням державності процес феодалізації впродовж X ст. пришвидшився. Розвивалася алодіальна власність малої сім’ї на землю. Спадкові володіння, які передавалися у спадок, продавалися та купувалися, мали назву «жизнь» як синонім до західноєвропейського алоду. Більшість учених вважають, що класичний алод у Київській Русі не сформувався. Зберігалося громадсько-селянське землеволодіння.

Сільське господарство

Було основою економіки Київської держави, орне землеробство — провідною галуззю сільськогосподарського виробництва. У XI-ХП ст. дво- і трипільна парові системи переважали практично на всій території. Використовувалися такі знаряддя, як рало, соха і плуг, коси для сінокосів та збирання бобових, лопати, граблі, вила, сокири, ціпи тощо. У XII ст. з’явились водяні млини. Вирощували жито, пшеницю, овес, просо, гречку, ячмінь для пивоваріння, з бобових культур — горох, квасолю, сочевицю, боби. В селянському господарстві посіви льону і коноплі були обов’язковими як сировина для виготовлення тканин та олії.

Торгівля

Формувалася як самостійна галузь обміну та послуг. Внутрішня торгівля в умовах поширення натурального господарства визначалася потребами обміну сільськогосподарською і ремісничою продукцією. Центрами торгівлі були міста. Формувалася система внутрішніх ринкових зв’язків спочатку в межах міст і сільськогосподарської округи, потім волостей і князівств. Торгівля часто мала міновий характер. Сформувався стан купців, найчисленнішою групою в якому були дрібні торговці. Організаційні форми внутрішньої торгівлі — базари, торги (спеціалізовані базари) і постійні торгові приміщення. Вони були практично в усіх містах. У великих містах торгівля велася щоденно, в менших — у визначені дні тижня. Починаючи з XII ст., поблизу торгів будували храми, які відали службою мір і маси, збирали мита за користування ними. Загальнодержавне значення мала торгівля збіжжям, металом, сіллю з Прикарпаття. Вироби сільських ремісників збувалися в радіусі 10-15 км, міських — 150-400 км.

Розпочався процес формування фінансово-грошової системи.

Соціальна структура суспільства. За своєю суттю тогочасне суспільство було феодальним. Для нього характерним був поділ на стани — великі соціально-правові групи людей, що різнилися між собою спадковим, закріпленим у законах становищем у суспільстві, певними правами, привілеями та обов’язками. Для станової організації суспільства, що зазвичай містить декілька станів, характерна ієрархічна будова (підпорядкованості одних станів іншим), виражена в нерівності становища (правах та обов’язках) і привілеях. Соціальна структура українського суспільства ХІV—ХV ст. була доволі розмаїтою. Основними станами були шляхта (князі, пани, зем’яни, бояри), духовенство («церковні люди»), міщани (патриціат, бюргерство, плебс) і селянство (слуги, данники, тяглові).

Найвищим станом суспільства була шляхта. Її складали князі — найзаможніша титулована знать, які поділялися на «княжат головних» і «княжат-повітовників». Перші не підлягали місцевій владі, входили до великокнязівської ради, а у військові походи йшли зі своїми загонами під родовими гербами. Другі, навпаки, підпорядковувалися місцевій владі, не входили до великокняжої ради, а у військові походи йшли в складі повітового ополчення.

Шляхту також складали пани — заможна знать, яка не мала князівських титулів, але вирізнялася давністю роду, вотчинним (спадковим) землеволодінням і певними привілеями. Найбагатші пани разом із князями становили групу магнатів — найбільших землевласників.

Середня служила шляхта називалася зем’янами. Вона була залежною від князів і панів, а шляхетський статус і спадкове землеволодіння здобула за військову (боярську) службу. Зем’яни виконували особисту кінну службу і виставляли під час походу певну кількість кінних воїнів.

Бояри були дрібними шляхтичами-службовцями, що виконували різноманітні доручення, та «панцирними слугами», які особисто відбували військову службу. Бояри походили від селян-слуг, володіли удільними землями, користуючись ними за умови виконання своєї служби.

Другий стан суспільства — духовенство — складали «церковні люди» — окремий привілейований стан українського суспільства. Вони не підлягали світському суду, а в разі потреби потрапляли під суд єпископів. Духовенство поділялося на верхівку (митрополит, єпископи, архієпископи та ін.) і рядових священнослужителів. Найбільшу частину складали приходські священики.

До міщан входили патриціат — найзаможніша частина міщанства, що складалася з найбагатших і найвпливовіших купців, ремісників-майстрів, бюргерство — середня частина міщанства, яку складали цехові майстри та торговці середнього достатку, та плебс — дрібні ремісники, торговці та інші жителі міст.

До найбезправнішого стану суспільства — селян — належали слуги — особисто вільні селяни, які перебували на службах, отримуючи за це земельні наділи й звільнення від повинностей, данники — особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грішми, та тяглові — селяни, які не мали власної землі й вели господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам. За користування землею вони відпрацьовували повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто вільні, так і прикріплені до своїх наділів тяглові селяни.

16. Цехова організація ремесла

Київська доба ознаменувалася розквітом ремесла. Ремісники мешкали в містах, феодальних замках, боярських вотчинах, сільських поселеннях. Міське ремесло відрізнялося від сільського складністю, розгалуженістю, вироби — якістю. Існувало понад 60 видів ремесел.

‘єднувалися у цехи-корпорації (спілки), завданням яких було узгодження господарської (виробничо-торговельної) діяльності, реалізація спільних економічних інтересів, їх лобіювання в місцевому управлінні. До ознак цехів належать; галузево-фаховий і територіальний характер — об’єднання ремісників однієї професії або спеціальності у межах міста; самоуправління иа основі хартії від короля або сеньйора та статуту, що регулював загальні збори майстрів цеху як органу управління, діяльність виборних судових і виконавчих старшин, використання цехових фінансів.

Причинами виникнення цехів були: наявний рівень розвитку продуктивних сил; економічні інтереси майстрів; феодально-станова структура суспільства; необхідність захисту ремісників від свавілля феодалів і патриціату. Є думка, що цехи — це результат трансформації римських корпорацій у нових економічних і політичних умовах середньовіччя VIII-IX ст. у братства ремісників, а останніх — у цехи. Історики вважають, що цехи виникли в Італії у X ст., у Франції, Англії та Німеччині — в XI-ХП ст..

o регламентація (централізоване регулювання) виробничої та торговельної діяльності майстрів, у тому числі умов і знарядь праці, технологій та обсягів виробництва, якості товарів за взірцевим виробом — шедевром, кількості учнів і підмайстрів, правил торгівлі, недопущення конкуренції всередині цеху;

o монополізація постачання сировини та ринків збуту ремісничих виробів;

o забезпечення монополії кожного цеху на виробництво, «цеховий примус», коли заняття ремеслом поза корпорацією було заборонене та переслідувалося;

o захист прав ремісників перед феодалами та міським патриціатом;

o військова і релігійно-культурна діяльність: кожен цех був військовим загоном міського ополчення, вибирав патрона зі святих, мав атрибутику та символіку, власне майно (кошти для взаємодопомоги та благочинної діяльності), стежив за моральністю своїх членів.





Внимание, только СЕГОДНЯ!

Предыдущий:

Следующий: