история экономики 70,71


70. Відродження консервативних тенденцій в економічній теорії. Неоконсерватизм

Домінування кейнсіанської теорії було підірване поступовим відродженням і збагаченням консервативних і ліберальних ідей, втіленням якого стали виступи Ф. фон Хайєка проти провідної інтелектуальної течії ще на початку 30-х pp. XX ст., практична реалізація німецького неолібералізму В. Ойкена — Л. Ерхарда у післявоєнний період та, нарешті, радикальна монетаристська «контрреволюція» М. Фрідмена. Ідейні «випади» проти кейнсіанської теорії стали інтенсивнішими в умовах кризи кейнсіанських і неокейнсіанських моделей регулювання 70-х pp. XX ст. Ставало дедалі очевиднішим, що стратегія державного регулювання економіки та його методи, спрямовані на управління попитом, не відповідають об´єктивним реаліям економічного життя, яке на перший план висунуло проблеми виробництва, економічної незбалансованості, інфляції.

Набуло гостроти ресурсне питання, що в теоретичному плані означало актуалізацію неокласичної передумови про обмеженість виробничих ресурсів. Початок 70-х pp. XX ст. ознаменувався поєднанням сировинної, енергетичної, структурної, валютної криз та циклічного падіння виробництва. Грошово-кредитне регулювання кейнсіанського зразка, політика «дешевих грошей», породжувало інфляційні процеси в поєднанні зі зростанням витрат держбюджету. Інтернаціоналізація національних економік, посилення економічних зв´язків між ними та рівня «відкритості» економік, створення інтеграційних об´єднань «розхитували» кейнсіанську зовнішньоекономічну політику, орієнтовану на замкнену економічну систему.

У 70-х pp. стали очевидними труднощі, пов´язані зі збільшенням чисельності державного управлінського апарату та його бюрократизацією.

Поширилися споживацькі настрої в суспільстві, відбулася девальвація особистого успіху та приватної ініціативи — основ ринкового господарювання. Причиною цього став високий ступінь соціальних гарантій, зокрема соціальної захищеності у випадку втрати роботи, та значний розмір соціальних допомог.

Ці кризові процеси знайшли теоретичне відображення у формуванні нової неокласичної теорії (нової неокласики). Традиційна неокласична теорія зосереджує увагу на поведінці економічної людини, що може виступати підприємцем, продавцем робочої сили, споживачем.

Неоконсервативний підхід до модифікації механізмів регулювання економіки передбачає, що ринково-конкурентні сили разом з корпоративними елементами планування набувають пріоритетного значення, а безпосереднє втручання держави в процес виробництва, розподілу та перерозподілу має зменшуватися. Проте в його межах обґрунтовується необхідність посилення ролі держави в забезпеченні стабільності економічної системи та стратегічних передумов розвитку й підвищення конкурентоспроможності країни, що особливо важливо в динамічних умовах науково-технічної революції.Панівний з початку 80-х років XX ст. у розвинених ринкових країнах неоконсерватизм ґрунтується на трьох основних теоріях (рис. 12.10) нової неокласики:

монетаризм, пов´язаний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредитного обігу. Лише послідовна політика забезпечення господарства грошима, на думку монетаристів, може створити впевненість економічних агентів у неінфляційному розвитку економіки та сприяти рівномірному інвестуванню з мінімальним ризиком;

теорія економіки пропозиції, згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування, призводить до падіння виробництва й підриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

теорія раціональних очікувань, згідно з якою економічні агенти здатні діяти раціонально, передбачувати і заздалегідь ураховувати наміри влади й нейтралізувати своїми діями політику уряду.



Стратегія державного регулювання, сформована у концепціях нової неокласики (неоконсерватизму) має такі основні напрями:

розширення функцій грошово-кредитного регулювання;

реабілітація закону Сея, визнання пріоритетності пропозиції, а приватного підприємництва — провідною рушійною силою економічного розвитку;

вивільнення приватної ініціативи;

лібералізація податкової системи та перебудова бюджетного механізму;

скорочення соціальної інфраструктури та соціальних програм, зниження рівня соціальних виплат.



71. Причини виникнення інституціоналізму

Причина виникнення інституціоналізму полягає насамперед у переході капіталізму в монополістичну стадію, який супроводжувався значною централізацією виробництва і капіталу, що й породило соціальні суперечності в суспільстві.

Інституціоналізм — напрям економічної думки, який сформувався у 20- 30-ті роки XX ст. для дослідження сукупності соціально-економічних чинників (інститутів) у часі, а також для запровадження соціального контролю суспільства над економікою.

На початку XX ст. посилилися монополістичні тенденції в світовій економіці і особливо в США – найбагатшій країні світу. Монополізм і корпоратизація економіки негативно впливали на діяльність дрібних і середніх підприємств, вони не витримували конкурентної боротьби з трестами, і це приводило їх до банкрутства. Перед країнами постала необхідність стримування стихійної монополізації та протидії її руйнівним наслідкам, створення нового господарського механізму, який би сприяв підтримуванню здорової конкуренції в економічному житті. Така ситуація сприяла формуванню нового напрямку в економічній науці, який тепер прийнято називати соціально-інституціональним, або просто інституціоналізмом.    Виникнення інституціоналізму обумовлено такими факторами:   1) трансформаційними зрушеннями в ринковій системі під впливом монополізації та корпоратизації економіки та проявами ринкової нестабільності – ознаками циклічності, проблемою зайнятості тощо;   2) наявністю соціальних суперечностей та посиленням впливу масових суспільних організацій та рухів (робітничого, профспілкового);   3) неспроможністю неокласичної доктрини підтримувати думку про самодостатність конкурентного ринку, його цілком автоматичне ефективне регулювання та невтручання держави;   4) потребою суспільного контролю над ринковим механізмом та демократичного реформування суспільних відносин.






Предыдущий:

Следующий: