Экзамен Чипиленко

1)Засоби фіз.вих. і методика навчання які викор. на заняттях у свнз

Засобами фіз. вих. є фіз. впр., фізична праця, використання гігієнічних факторів, оздоровчих сил природи. Фіз. впр. є основним засобом фіз. вих. в школі. За допомогою їх здійснюються завдання, спрямовані на всебічний фізичний розвиток дітей, формування правильних навичок таких природних рухів, як ходьба, біг, стрибки, метання, лазіння та інше, розвиток основних фізичних якостей (спритності, швидкості, сили, витривалості), виховання позитивних морально -вольових якостей і корисних звичок. Гігієнічні фактори - це режим дня школяра та дотримання правил гігієни. Діяльність дитини слід організувати так, щоб виконувалися рекомендації гігієни в навчанні, праці, відпочинку, харчування, заняття фізичними вправами тощо. Правильний режим дня (у школі і вдома) запобігає перевтома, сприяє успішному виконанню всіх завдань, усуває нераціональну витрату часу. Оздоровчі фактори (повітря, сонцевода) можна використовувати як самостійний засіб зміцнення здоров’я і загартовування організму дитини, наприклад прийняття повітряних і сонячних процедур, купання, обтирання водою, а також у поєднанні з виконанням фізичних вправ — повітряні ванни під час ранкової гімнастики, водні процедури після ранкової гімнастики тощо. Методи — це способи взаємної діяльності учня і вчителя спрямованої на вирішення навчально-виховних завдань. За сформованою традицією у вітчизняній педагогіці МЕТОДИ навчання поділяються на три групи:- Методи організації та здійснення навчально- пізнавальної діяльності: 1 . Словесні , наочні , практичні ( За джерела викладу навчального матеріалу). 2 . Репродуктивні пояснювально — ілюстративні , пошукові , дослідницькі , проблемні та ін ( за характером навчально- пізнавальної діяльності ) . 3 . Індуктивні і дедуктивні ( за логікою викладу й сприйняття навчального матеріалу) ;- Методи контролю за ефективністю навчально- пізнавальної діяльності: Усні , письмові перевірки і самоперевірки результативності оволодіння знаннями , вміннями та навичками ;- Методи стимулювання навчально- пізнавальної діяльності: Певні заохочення у формуванні мотивації , почуття відповідальності , зобов’язань , інтересів в оволодінні знаннями , вміннями та навичками.У практиці навчання існують і інші підходи до визначення методів навчання , які засновані на ступені усвідомленості сприйняття навчального матеріалу : пасивні , активні , інтерактивні , евристичні та інші . Ці визначення вимагають подальшого уточнення , тому що процес навчання не може бути пасивним і не завжди є відкриттям ( Еврика ) для учнів.

2)Характеристика методів і форм організації навчально-вих.роботи у свнзФорми організації освітнього процесу :урок ( 35 або 45 хвилин) — основна форма навчання в школі ;лекція ( 90 або 120 хвилин , з перервою або без ) — основна форма навчання у ВНЗ;семінар — практичне заняття всієї навчальної групи ;лабораторний практикум — практичне заняття із застосуванням техніки , спеціальної апаратури , проведенням експерименту , досвіду , дослідження;навчальна екскурсія на природу , підприємство , в музей , на виставку і пр.;групові або індивідуальні консультації з викладачем по окремим навчальним тем чи питань , що проводяться з ініціативи викладача або на прохання учнів ( їхніх батьків ) в школі або студентів у ВНЗ; Форми навчання, які називають загальними, за Чедровим поділяємо на:  індивідуальні;  групові;   фронтальні. методи з 1 -го питання.

3)Засоби і методи розвитку рухових якостей на лабораторних заняттях з спец.пед.дисциплін.Засоби, спрямовані на розвиток (питання 1)

4)Структура процесу Процес – сукупність послідовних дій для досягнення будь-якого результату.

Процес навчання – поняття, що відображає суттєві ознаки навчання і характеризує його модель (внутрішню будову).

Навчальний процес – поняття, що відображає узагальнені відмінності (час, конкретні умови) в протіканні навчання в різних типах освітніх установ.Складові компоненти процесу навчання: цільовий, стимулююче-мотиваційний, змістовий, операційно-дійовий (форми, методи), контрольно-регулювальний, оцінювально-результативний. Ці компоненти характеризують завершений цикл взаємодії вчителя й учнів (від постановки цілей до досягнення результатів навчання)

.1) Цільовий компонент – усвідомлення педагогом і прийняття учнями цілі і завдань теми, розділу, навчального предмету. Цілі і завдання визначаються на основі вимог навчальної програми, урахування особливостей учнів класу

.2) Стимулююче-мотиваційний компонент – використання системи прийомів із стимулювання в дітей зацікавленості, потреби у вирішенні поставлених перед ними навчальних завдань. Стимулювання повинно породжувати внутрішній процес виникнення в учнів позитивних мотивів учіння. Мотивація в навчанні виявляється на всіх етапах

.3) Змістовий компонент – визначається навчальною програмою і підручниками. Зміст конкретизується вчителем з урахуванням поставлених завдань, специфіки виробничого й соціального оточення, навчальних можливостей учнів.

4) Операційно-дійовий компонент відображає процесуальну суть навчання і реалізується за допомогою оптимальних методів, засобів і форм організації викладання й учіння.

5) Контрольно-регулювальний компонент передбачає одночасний контроль викладача за ходом вирішення поставлених завдань і самоконтроль учнів за правильністю виконання навчальних операцій, точністю відповідей. Контроль здійснюється за допомогою усних, письмових, лабораторних та інших практичних робіт, заліків й екзаменів, опитування.

6) Оцінювально-результативний компонент передбачає оцінку педагогами і самооцінку учнями досягнутих в процесі навчання результатів, встановлення відповідності їх навчально-виховним завданням, знаходження причин тих чи інших прогалин в знаннях учнів.

Всі компоненти навчального процесу взаємопов’язані. Мета потребує конкретизації у завданнях, вона визначає зміст; ціль і зміст потребують певних методів, засобів і форм стимулювання й організації.

5)Класифікація помилок і їх причини при формуванні рухових навиків.

Помилки класифікуються (за В. В. Беліновічу, 1991):

1. Помилки в конкретних рухових діях і помилки загальні (погана постава тощо);

2. Помилки окремі і комплексні (поява однієї помилки спричиняє появу цілого комплексу інших);

3. Помилки неавтоматизовані і автоматизовані;

4. Помилки суттєві (грубі) і незначні (дрібні), тобто не порушують структуру руху;

5. Помилки типові (характерні для всіх) і нетипові (індивідуальні).

6) Фази становлення динамічного стереотипу.Формування різних рівнів володіння руховою дією.

Динамічний стереотип (від грец. стерео -міцний, об’ємний, просторовий і типос — зразок, відбиток) — це система послідовних закріплених тимчасових нервових зв’язків (умовних рефлексів), що утворилися у відповідь на постійно повторювану систему умовних подразників. Він дає змогу людині виконувати певні дії без значного напруження нервових центрів кори великого мозку. Під час першої стадії (фази) відбувається іррадіація нервових процесів та генералізація реакцій. На цій стадії у виконання рухів включаються зайві м’язи. їх робота некоординована, що супроводжується меншою узгодженістю рухів, їх незграбністю та неекономністю. Під час другої стадії відбувається концентрація нервових процесів, покрашення координації, виключення з діяльності зайвих м’язів, зняття зайвої напруги у м’язах, рухи стають чіткими та точними. На третій стадії відбувається стабілізація, автоматизація компонентів рухового навику. & 323g65d #1057;лід зазначити, що тривалість і наявність фаз залежить від ряду факторів, зокрема від складності та потужності вправ, тренованості спортсмена, стану рухового апарату і ін. Наприклад, засвоєння нових рухів буде по різному відбуватись у початківців та висококваліфікованій спортсменів.

7. Методика і проведення занять з спеціально пед.. дисциплін.

Заняття з фізичної культури є основною організаційною формою навчання дітей фізичних вправ. Вони обов’язкові для всіх вихованців і проводяться з постійним складом дітей певної вікової групи за чітким розкладом – щоденно протягом усього календарного року. Для кожної вікової групи встановлена доцільна тривалість занять.У процесі проведення занять з фізичної культури найбільш повно вирішуються оздоровчі, освітні та виховні завдання: зміцнення здоров’я дітей, загартування їх організму, формування вмінь та навичок основних рухів (ходьба, біг, стрибки, метання та ін.), вправ спортивного характеру (плавання, їзда на велосипеді, ходьба на лижах та ін.), виховання позитивних моральних та вольових рис характеру, розвиток фізичних якостей, виховання зацікавленості до доступних дошкільникам видів рухової діяльності.Усі ці завдання тісно взаємопов’язані і вирішуються комплексно. Наприклад, на занятті з фізичної культури у середній групі діти виконують ходьбу по колоді, стрибки в глибину, підлізання під дугу та метання м’ячів у ціль, беруть участь у грі «Пташки і кіт». У процесі заняття у дітей формуються або удосконалюються навички запропонованих основних рухів, розвиваються фізичні якості ( сила , швидкість, спритність), виховуються вольові та моральні риси характеру (дисциплінованість, сміливість, чесність та ін.).

8.Педагогічна оцінка заняття

Схема педагогічного аналізу уроку фізичної культури за окремими йогокомпонентами (розділами) >

І. Загальні відомості. Школа, клас, дата, час, місце проведення,кількість учнів за списком і тих, хто займаються, зайнятість корисною роботою тимчасово звільнених, але присутніх на уроці учнів.Матеріально-технічне забезпечення та санітарно-гігієнічні умови проведення занять (чистота приміщення; стан приладів, їхнє розміщення, установка і прибирання; порядок роздачі та збору інвентаря; нестандартне обладнання, його доцільність і ефективність; безпека на занятті; виховання в учнів бережливого ставлення до інвентаря та обладнання; залучення учнів до підготовки і виготовлення дрібного інвентаря та наочних посібників). Естетична оцінка місць занять та матеріально-технічних умов. Підготовленість педагога та учнів до уроку. Розробка вчителем змісту знань: відповідність підібраних засобів завданням уроку; доцільність запланованої і фактично реалізованої послідовності вправ на уроці. Підбір методів і методичних прийомів навчання, виховання, організації та оцінки діяльності учнів; їхня цінність із погляду виховання особистості учнів; використання на уроці наочних посібників і технічних засобів навчання, їх повнота і методична цінність. Підготовленість до уроку помічників, їх попереднє інструктування; успішність діяльності; знання та вміння організаційно-методичного характеру; знання типових помилок і шляхів їх виправлення; уміння страхувати; знання правил ігор, вимог до установки приладів. Якість виконання функцій черговими, капітанами команд, суддями.Доцільність відхилень від намічених завдань і змісту уроку, викликаних умовами і ситуаціями, що виникли у процесі його проведення.Використання методів організації навчальної роботи і їх поєднань.Способи виконання вправ, що використовувались на уроці. Доцільність вибраних форм розміщення і способів переміщення учнів для виконання чергових завдань з погляду забезпечення оптимальних просторових умов роботи (доброї видимості вчителя, зручності виконання вправ, взаємоспостереження під час взаємного навчання й оцінки) та економії часу. Виховна цінність застосованих шикувань і переміщень (для розвитку орієнтування у просторі та часі, виховання естетичних почуттів, уваги, кмітливості і виконавської дисципліни).

9)Протоколи хронометражу пульсометрії графіки хронометражу.

Хронометраж — метод вивчення витрат часу за допомогою фіксації і вимірів тривалості виконуваних дій. Завдання визначити, на що витрачається ваш час; виявити «поглиначів часу»; вишукати резерви часу; виробити «почуття ефективності» і «почуття часу»

Пульсометрія — один з найбільш простих, доступних та достатньо інформативних способів оцінки функціонального стану системи кровообігу та організму в цілому, за допомогою визначення частоти серцевих скорочень (ЧСС) або пульсу.Вивченням динаміки зміни пульсу, та закономірностей по зміні ритму роботи серця займається варіаційна пульсометрія.

10) Спортивні змагання та спортивні свята серед студентів у внз.

Мета і завдання.Залучення студентів до систематичних занять фізичною культурою і спортом.

Оздоровлення студентів.Визначення найкращих студентів –спортсменів, та кращих спортивних команд факультетів.

Популяризація різних видів спорту.

11) Використання організаційно методичних вказівок різної спрямованості при оформлені конспекту лаб. Заняття.

Лабораторне заняття (лат. labor — праця) — форма навчального заняття, на якому студенти під керівництвом науково-педагогічного працівника особисто проводять натурні або імітаційні експерименти чи досліди з метою гірактичної перевірки й підтвердження окремих теоретичних положень навчальної дисципліни, набувають практичних навичок роботи з лабораторним обладнанням, устаткуванням, вимірювальною апаратурою, обчислювальною технікою, оволодівають методикою експериментальних досліджень у конкретній предметній галузі.Проведення лабораторних занять потребує добре підготовлених, спеціально обладнаних навчальних лабораторій із використанням устаткування, пристосованого до умов навчального процесу (лабораторні установки, макети тощо). Інколи лабораторні заняття доцільно проводити безпосередню на виробництві, в умовах реального професійного середовища (на заводі, у полі, в науково-дослідному інституті, у школі).Структура лабораторного заняття: проведення поточного контролю підготовленості студентів до виконання конкретної лабораторної роботи, виконання її завдань, підготовка індивідуального звіту про виконану роботу і захист його перед науково-педагогічним працівником.Виконання лабораторної роботи оцінює науково-педагогічний працівникКількість годин на лабораторні заняття з окремої дисципліни визначено навчальним планом, перелік тем лабораторних занять — робочою навчальною програмою дисципліни. Замінювати лабораторні заняття іншими видами навчальних занять не можна. Кількість студентів на лабораторному занятті не повинна перевищувати половини академічної групи. Кожен студент має самостійно виконати всі лабораторні роботи й оформити їх результати.У процесі організації та проведення лабораторних робіт науково-педагогічному працівнику необхідно акцентувати увагу на таких аспектах: змістовність лабораторних занять; забезпечення лабораторій, кабінетів новітнім обладнанням, яке відповідає технологіям сучасного виробництва; матеріалами, реактивами, приладами, апаратами; забезпечення самостійності студентів під час виконання лабораторних робіт; дотримання правил техніки безпеки; навчання студентів методів виконання цього виду робіт.

12) Особливості методики розробки завдання у конспекті зі спец. Пед.. дисциплін.

13.Структура професійна майстерність вчителя фізичної культури прямо пов’язана з його творчістю, де велику роль відіграють інтуїція, натхнення, талант, учитель має можливість впливати особистим професійним переконанням, виразити свою педагогічну індивідуальність. Найважливішою умовою зростання професійної майстерності є творча, заснована на безперервному вдосконаленні педагогічна діяльність. Вирішальне значення  майстерності має те найближче оточення, в яке потрапляє педагог: і мікроклімат колективу, ідеї, якими він живе, його традиції.Провідним завданням діяльності учителя фізичної культури є формування в дітей та молоді позитивної мотивації до здорового способу життя, створення внутрішньої переконаності в його перевагах.Сучасний вчитель фізичного виховання повинен бути не просто фахівцем високого рівня, спеціалістом своєї справи, а й відповідати наступним вимогам: формувати компетенції, необхідні для продовження освіти в відповідній сфері майбутньої професійної діяльності; дотримуватися варіативності змісту освіти, вміти проектувати індивідуальні освітні траєкторії тих, яких навчає; володіти здатністю і готовністю вводити в освітній процес інтерактивні, діяльнісні компоненти, включати тренінгові методи навчання. 

14.Зміст самостійної роботи студентів та її методика

Загальні підходи до методики самостійної роботи студента та її здійснення. Самостійна робота студента (СРС) — це самостійна діяльнісгь-учіння студента, яку науково-педагогічний працівник планує разом зі студентом, але виконує її студент за завданнями та під методичним керівництвом і контролем науково-педагогічного працівника без його прямої участі.Важливу роль у вивченні навчальної дисципліни відіграють раціональні засоби: методи організації самостійної роботи, умови праці, режим дня, техніка праці та ін.Під час вивчення навчальної дисципліни виокремлюють такі види самостійного учіння студента:

- слухання лекцій, участь у семінарських заняттях, виконання практичних і лабораторних робіт;

- відпрацювання тем лекцій та семінарських занять, виконання практичних і лабораторних робіт студентами заочної форми навчання (ЗФН);

- підготовка рефератів і курсових робіт, написання дипломної роботи;

- підготовка до модульного контролю та іспитів;

- робота з літературою та ін.

15.Основи техніки і методика навчання рухової дії

Іноді тренери пропонують вивчити дію, у цілому, що затягує його освоєння через складність. У практиці навчання стихійне поділ технічного дії настільки багатогранно, навіть не мають можливості їх проаналізувати. Правильно було хотів би відділити складне технічне дію дзюдо (прийом) ми такі операції, частини, деталі:I. операція. Підготовка також до виведення з рівноваги,Частями цієї операції будуть: захоплення, пересування, стійка, дистанція, ступінь і характеру опору, початкове положення, взаєморозташування, характер підготовки.Деталями частин будуть: рух рук, ніг, тулуба, голови, дихання.Завданням цієї операції є створення оптимальних умов розв’язання рухової завдання у цілому.2. операція.Виведения з рівноваги. Ця операція ділиться на частини: поворот тулуба і досягнення контакту з супротивником, спосіб докладання їхніх зусиль виведення з рівноваги.Завданням цієї операції є додаток сил з метою виведення з рівноваги в сприятливий момент динамічної ситуації.3. операція.Сбрасивание.>Частями цієї операції будуть- прийняття пози для скидання і загальнодосяжний спосіб докладання їхніх зусиль скидання (підбивши).Завдання цієї операції є здійсненняподбива і скидання партнера відповідно до вимогами правил для наступної оцінки дії стоячи (падіння на живіт, коліна,четвереньки, за правилами дзюдо не оцінюються).4. операція. Підготовка для реалізації контролю лежачи.>Частями цієї операції будуть подолання захисту суперника та здійснення фіксації суперника у певному пози з допомогою тулуба.Завданням цієї операції є — фіксація, досягнення контакту й створення оптимальних умов здійснення контролю лежачи.5. операція. Додаток сил контролю лежачи.>Частями цієї операції будуть способи докладання зусиль контролю лежачи — утримання, больовий захоплення, задушливий захоплення.Завдання — виконати необхідний захоплення: метою здійснення контролю суперника відповідно до правилами дзюдо з метою оцінки про дії лежачи (10).За такої розчленування цілісного дії для операцій не порушується значеннєва структура дії. Навчання походить від деталей до частинам, які збираються «блоками» й творять операцію, що у своє чергу є складовою технічного дії цілому. Навчання здійснюватися кожній частині операції докладно окремо, чому має підготовка як підготовчих вправ якобщефизического, і спеціального характеру. Такий підхід до навчання не спотворює сенсу дії свідомостіобучаемого».

16, Техніка підготовки лекції з спеціально-пед. Дисциплін які викладають у внз

Згідно вимог сучасної дидактики вищої школи лекція повинна забезпечувати:

- науковий виклад великого об’єму чітко систематизованої і концентрованої, методично грамотно опрацьованої сучасної наукової інформації;

- доказовість і аргументованість суджень;

- достатню кількість фактів, аргументів, прикладів, текстів чи документів, які підтверджують основні тези лекції;

- ясність, логічність і лаконічність викладу інформації;

- активацію навчально-пізнавальної діяльності слухачів різноманітними засобами;

- чітке окреслення кола запитань для самостійного опрацювання з посиланням на джерела інформації;

- аналіз різних поглядів на вирішення поставлених проблем;

- надання студентам можливості слухати, осмислювати і нотувати отриману інформацію;

- встановлення контакту з аудиторією та забезпечення ефективного зворотного зв’язку;

- педагогічно доцільне використання різноманітних засобів наочності;

- педагогічну завершеність (повне висвітлення наукової проблеми чи теми з логічними висновками).

Отже, лекційний матеріал повинен старанно відбиратися, а на лекціях обговорюватися тільки найбільш важливий у змістовому і структурному значенні навчальний матеріал. Студент повинен чітко усвідомлювати, яку конкретно інформацію він повинен засвоїти на лекції, яку в процесі практичних занять та в процесі самостійної роботи. Тому на самому початку курсу бажана вступна лекція, яка у стислій, а можливо у схематичній формі могла б надати інформацію про завдання, зміст і структуру усієї навчальної дисципліни, її взаємозв’язки з іншими дисциплінами, значення у фаховій підготовці спеціаліста. Зміст і деталізація рекомендацій викладача щодо навчальної діяльності на лекції визначається тим, на якому курсі читається лекція і зі студентами якої форми навчання (денної, чи заочної) проводиться заняття. Для студентів заочної форми навчання слід використовувати настановчі лекції. На такій лекції окрім розкриття предмету і завдання навчальної дисципліни, визначення кола її проблем, необхідно зробити огляд наявних джерел інформації, сформулювати методичні поради щодо організації самостійної роботи, окреслити терміни та зміст контрольних заходів, висловити рекомендації відносно форм звітності про хід та результати опрацювання навчального матеріалу.

17)Методика підготовки конспекту заняття з спортивно-пед дисциплін, які викладаються у внз.

18. Організація та проведення семінарських,лабораторних,індив.занять

Методика підготовки і проведення семінарських занять передбачає:

½ повідомлення студентам теми, плану семінарського заняття та рекомендованої літератури (найкраще подати студентам інструктивну карту проведення семінарського заняття);

½ опрацювання та осмислення теоретичного матеріалу відповідної теми відповідно до плану семінарського заняття та рекомендованої літератури;

½ підготовку до обговорення питань інформаційного блоку у формі діалогу, дискусії, диспуту, конференцій тощо (за планом заняття);

½ підготовку, проведення фрагментів навчальних занять, на яких використовуються традиційні форми організації навчання (за вибором студента-практиканта), їх аналіз;

½ підготовку та проведення фрагментів навчальних занять, на яких використовуються інноваційні форми організації навчання (за вибором студента-практиканта);

½ виконання індивідуальних практичних завдань різних рівнів (за вибором студента-практиканта);

½ написання рефератів (з метою відпрацювання пропущених лекційних чи семінарських занять);

½ виконання завдань науково-пошукової роботи (написання рефератів за тематикою проблемного характеру, розробку доповідей для публічного виступу, підготовку тестів, анкет, бесід, інтерв’ю тощо).

Лабораторне заняття (лат. labor — праця) — форма навчального заняття, на якому студенти під керівництвом науково-педагогічного працівника особисто проводять натурні або імітаційні експерименти чи досліди з метою гірактичної перевірки й підтвердження окремих теоретичних положень навчальної дисципліни, набувають практичних навичок роботи з лабораторним обладнанням, устаткуванням, вимірювальною апаратурою, обчислювальною технікою, оволодівають методикою експериментальних досліджень у конкретній предметній галузі.

Проведення лабораторних занять потребує добре підготовлених, спеціально обладнаних навчальних лабораторій із використанням устаткування, пристосованого до умов навчального процесу (лабораторні установки, макети тощо). Інколи лабораторні заняття доцільно проводити безпосередню на виробництві, в умовах реального професійного середовища (на заводі, у полі, в науково-дослідному інституті, у школі).

Структура лабораторного заняття: проведення поточного контролю підготовленості студентів до виконання конкретної лабораторної роботи, виконання її завдань, підготовка індивідуального звіту про виконану роботу і захист його перед науково-педагогічним працівником.

Виконання лабораторної роботи оцінює науково-педагогічний працівник. Підсумкові оцінки за виконання лабораторних робіт враховують під час визначення семестрової підсумкової оцінки з відповідної навчальної дисципліни.

Плани, технологію та методику проведення лабораторних робіт розробляють відповідні кафедри. Кількість годин на лабораторні заняття з окремої дисципліни визначено навчальним планом, перелік тем лабораторних занять — робочою навчальною програмою дисципліни. Замінювати лабораторні заняття іншими видами навчальних занять не можна. Кількість студентів на лабораторному занятті не повинна перевищувати половини академічної групи. Кожен студент має самостійно виконати всі лабораторні роботи й оформити їх результати.

У процесі організації та проведення лабораторних робіт науково-педагогічному працівнику необхідно акцентувати увагу на таких аспектах: змістовність лабораторних занять; забезпечення лабораторій, кабінетів новітнім обладнанням, яке відповідає технологіям сучасного виробництва; матеріалами, реактивами, приладами, апаратами; забезпечення самостійності студентів під час виконання лабораторних робіт; дотримання правил техніки безпеки; навчання студентів методів виконання цього виду робіт. Методика організації та проведення індивідуальних занять, консультації, колоквіуму, ігор

Індивідуальне навчальне заняття проводять з окремими студентами з метою підвищити рівень іх підготовки та розкрити потенційні творчі здібності. Цей вид занять організовують за окремим графіком з урахуванням індивідуального навчального плану студента.

Форми, види, обсяг, методи проведення індивідуальних навчальних занять, форми й методи поточного і підсумкового контролю (крім державної атестації) визначають залежно від індивідуального навчального плану студента.

Консультація (лат. соnsultatio — звертання за порадою) — форма навчального заняття, що передбачає надання студентам потрібної допомоги у засвоєнні теоретичних знань і виробленні практичних навичок і вмінь через відповіді науково-педагогічного працівника на конкретні запитання або пояснення окремих теоретичних положень чи аспектів їх практичного застосування.

За спрямованістю консультація скерована на допомогу студентам в оволодінні методологією теми чи розділу, а також методами самостійної навчальної роботи. Кількість годин на консультації визначають, як правило, робочими навчальними планами на рік й індивідуальними планами науково-педагогічного працівника.

Консультації проводять викладачі, які читають відповідний навчальний курс, за графіком, що його встановлює кафедра за погодженням із деканатами. Науково-педагогічні працівники можуть надавати консультації групам студентів або окремим студентам.

У практику навчальної роботи вищих навчальних закладів поступово впроваджують тьюторський вид роботи зі студентами. Тьютор (лат. tutor, англ. tutor — спостерігаю, піклуюсь) — педагог-наставник, опікун, який керує невеликою групою студентів, допомагає їм у навчанні, стежить за їхньою навчальною діяльністю, керує професійною підготовкою. Тьюторські заняття виникли в коледжах та університетах Великої Британії (Оксфордському, Кембриджському) і в університетах США (Гарвардському, Брістольському).

В українських вищих навчальних закладах систему тьюторства застосовують мало. ЇЇ практикують здебільшого в консерваторіях, театральних ВНЗ, де професійну підготовку з основної спеціальності (вокал, режисура) здійснюють під керівництвом конкретного науково-педагогічного працівника впродовж усього періоду навчання. У процесі приєднання національної системи освіти до Болонського процесу, входження до європейського освітнього простору, систему тью-торства широко застосовуватимуть у вищій школі.

Серед найрізноманітніших форм організації занять найбільше зацікавлення у студентів викликають ігри, ігрові ситуації, оскільки саме вони наближають навчальний процес до реального життя, сприяють формуванню практичних умінь і навичок, забезпечують практичну спрямованість навчання.

19. Характеристика шкільної програми з фізичної культури.

Навчальна програма «Фізична культура. 5–9 кл.» розроблена відповідно до вимог Державного стандарту базової та повної загальної середньої освіти, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 24 від 14 січня 2004 р.

Програма характеризується спрямованістю на реалізацію принципу варіативності, який передбачає планування навчального ма-теріалу відповідно до віково-статевих особливостей учнів, їхніх інтересів, матеріально-технічного забезпечення навчального процесу (спортивний зал, спортивні пришкільні майданчики, стадіон, басейн тощо), кадрового забезпечення. Навчальна програма побудована за модульною системою. Вона складається з двох інваріантних, або обов’язкових модулів: теоретико-методичні знання та загальна фізична підготовка і декількох варіативних модулів. Практично кожен вид спорту може бути представлений у вигляді варіативного модуля. Фахівці фізичної культури можуть розробляти свої варіативні модулі до цієї програми. Програми варіативних модулів мають пройти експертизу, отримати гриф Міністерства освіти і науки України та бути оприлюдненими для загального користування. Отже, кількість варіативних модулів з часом має зростати.

Змістове наповнення предмета «Фізична культура» навчальний заклад формує самостійно з варіативних модулів. При цьому обов’язковим є включення засобів теоретичної і загальнофізичної підготовки, передбачених програмою для даного класу до кожного варіативного модуля. У 5–6 класах учні мають опанувати 4–6 варіативних модулів, у 7–8 класах — 3–5, у 9 класі — 3–4 модулі. На опанування всіх модулів відводиться приблизно однакова кількість годин. Так, у 5-му класі з обраними шістьма модулями і 105 годинами фізичної культури на рік на один модуль відводиться близько 18 навчальних годин. Однак не виключається можливість мотивованого збільшення чи зменшення кількості годин на вивчення окремих модулів.

Програми варіативних модулів розроблено на п’ять років. Вони містять пояснювальну записку, зміст навчального матеріалу, державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів, орієнтовні навчальні нормативи та перелік обладнання, необхідного для освоєння модуля.

Перед початком навчального року протоколом шкільного методичного об’єднання затверджується план-графік розподілу варіативних модулів вивчення фізичної культури у кожному класі. У плані-графіку зазначаються варіативні модулі, які опановуватимуть учні, рік їх вивчення та кількість відведених на вивчення годин. Відлік року вивчення варіативного модуля за цією програмою розпочинається з 5-го класу.

Критеріями відбору варіативних модулів є: наявність матеріально-технічної бази, регіональні спортивні традиції, кадрове забезпечення та бажання учнів. Бажання учнів визначається обов’язковим письмовим опитуванням наприкінці навчального року. Результати опитування додаються до протоколу шкільного методичного об’єднання.

№20 Сучасні тенденції розвитку фіз. Вих. У СВНЗ

Фізична культура і спорт повинна бути однією з обов’язкових складових учбового плану освітніх установ та індивідуального плану студента. Фізичне виховання повинне реалізовуватися через визначені форми занять: додаткові (факультативні) заняття, у тому числі зі студентами, що мають відхилення в стані здоров’я, через фізкультурно-оздоровчі заходи в режимі дня, позаакадемічні форми занять (спортивні секції, групи спортивного вдосконалення, самостійні заняття), спортивно-масові і фізкультурно-оздоровчі заходи. Усе це повинно забезпечити кожному студентові рухову активність не менш 8-10 годин на тиждень.

Фізичне виховання і спорт у вузі сприяють підготовці майбутніх фахівців до високопродуктивної праці, протидіяти негативним факторам, що впливають на здоров’я і навчання у вузі, умінню самостійно використовувати засоби фізичної культури в праці і відпочинку, формувати загальну і професійну культуру здорового способу життя і т.д.

Перед вищою школою стоїть задача корінного і всебічного поліпшення професійної підготовки і фізичного виховання майбутніх фахівців. У нових умовах підвищується соціальна значимість фізичного виховання у формуванні всебічно і гармонійно розвитої особистості випускника вузу з високим ступенем готовності до соціально-професійної діяльності. Фізичне виховання спрямовано на зміцнення здоров`я, на оволодіння життєво важливими руховими навичками і вміннями, на досягнення високої працездатності. Воно має велике значення в підготовці людини до продуктивної праці. Крім фізичних якостей (швидкість, сила, витривалість, спритність), розвиваються при цьому цінні психічні якості (наполегливість, воля, цілеспрямованість, рішучість, самовладання).

21) Формування професійно-педагогічних знань та умінь на лекціях, семінарських і лаб. Заняттях з спец. Пед.. дисц. У внз.

В основу формування структури такого уроку покладено дидактичну систему вправ і завдань, їх послідовність, яка сприяє досягненню освітньої мети. Згідно з логікою процесу засвоєння умінь і навичок урок передбачає: перевірку домашнього завдання, актуалізацію і корекцію опорних знань, умінь і навичок; повідомлення учням теми, мети і завдань уроку і мотивацію уміння; вивчення нового матеріалу (вступні, мотиваційні і пізнавальні вправи); первинне застосування нових знань (пробні вправи); самостійне застосування учнями знань у стандартних ситуаціях (тренувальні вправи за зразком, інструкцією, завданням); творче перенесення знань і навичок у нові ситуації (творчі вправи), підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання [6].

Урок застосування знань, умінь і навичок. Застосування знань полягає в реалізації засвоєного на практиці. Воно є одночасно засобом і метою навчально-виховного процесу. Як засіб навчання набуті знання, уміння і навички застосовують на уроках різних типів. Комплексне їх застосування як мету навчання здійснюють на уроці цього типу, який охоплює перевірку домашнього завдання, актуалізацію і корекцію опорних знань, умінь і навичок; повідомлення теми, мети й завдань уроку та мотивацію уміння школярів; осмислення змісту, послідовності застосування способів виконання дій; самостійне виконання учнями завдань під контролем і за допомогою учителя; звіт учнів про роботу, теоретичне обґрунтування результатів; підсумки уроку; повідомлення домашнього завдання.

№22Правові основи управління з фіз. Культ у вузах Укр

Верховна Рада України визначає державну політику й здійснює законодавче регулювання відносин в сфері фізичної культури, спорту та туризму, а також здійснює в межах своїх повноважень контроль за реалізацією державної програми розвитку цієї сфери й за виконанням законодавства про фізичну культуру, спорт і туризм.

Вагомих успіхів у розвитку фізичної культури можна досягти лише за умови його надійного правового, програмового та нормативного забезпечення, що виражається у конкретних документах і матеріалах, розроблених державними органами управління у сфері фізичної культури і спорту. До них належать: Закон України «Про фізичну культуру і спорт», Державна програма розвитку фізичної культури, Державні вимоги до фізичного виховання, навчальні програми для всіх ланок системи (починаючи з дітей Дошкільного віку і до військовослужбовців), національна спортивна класифікація, Державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України.

23. Система освіти України, її структура, принципи діяльності свнз.

Система освіти України складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти. Структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту,

Дошкільна освіта і виховання здійснюються у сім’ї та дошкільних закладах освіти у взаємодії з сім’єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров’я дітей, їх всебічного розвитку, вироблення умінь, навичок, необхідних для подальшого навчання. Дошкільними закладами освіти є: дитячі ясла, дитячі садки, дитячі ясла-садки, сімейні, прогулянкові, дошкільні заклади компенсую чого

Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення.

 Повна загальна освіта в Україні є обов’язковою і надається у різних типах закладів освіти. Основним з-поміж них є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: І – початкова школа ( 1-4 класи), що забезпечує початкову загальну освіту, ІІ – основна школа ( 5-9 класи), що забезпечує базову загальну середню освіту, ІІІ – старша школа ( 10-11 класи), що забезпечує повну загальну середню освіту.

Позашкільна освіта та виховання спрямовуються на розвиток здібностей, талантів у дітей, учнівської та студентської молоді, задоволення їх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному самовизначенні.

Професійно-технічна освіта зорієнтована на здобуття професії, перепідготовку, підвищення професійної кваліфікації. Відповідними закладами освіти є: професійно-технічні училища, професійно-художні училища, професійні училища соціальної реабілітації, училища-агрофірми, училища-заводи, вищі професійні училища, навчально-виробничі центри, центри підвищення і перепідготовки робітничих кадрів, навчально-курсові комбінати, інші типи закладів, що надають робітничу професію.

Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації

Для вищих закладів освіти встановлено чотири рівні акредитації: І – технікум, училище, інші прирівняні до них вищі заклади освіти; ІІ – коледж, інші прирівняні до нього вищі заклади освіти; ІІІ і ІY рівні ( залежно від наслідків акредитації) – інститут, консерваторія, академія, університет.

Післядипломна освіта ( спеціалізація, стажування, клінічна ординатура, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів) сприяє одержанню нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої у закладі освіти і досвіду практичної роботи, поглибленню професійних знань, умінь за спеціальністю, професією. До закладів післядипломної освіти належать: академії, інститути, (центри) підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення, навчально-курсові комбінати; підрозділи вищих закладів освіти ( філіали, факультети, відділення та інші); професійно-технічні заклади освіти; відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах.

Система освіти України

Стаття 53 Конституції України проголошує: «Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. До складу навчально-виховних комплексів входять школи, дитячі садки. Загальноосвітні навчальні заклади першого ступеня (початкова школа) забезпечують початкову загальну освіту, другого ступеня (основна школа) — неповну загальну середню освіту, третього ступеня (старша школа) — повну загальну середню освіту.

Професійно-технічні навчальні заклади — навчальні заклади для забезпечення потреб громадян у професійно-технічній і повній загальній середній освіті. Випускникові професійно-технічного навчального закладу, який успішно пройшов кваліфікаційну атестацію, присвоюється кваліфікація «кваліфікований робітник» із набутої професії відповідного розряду (категорії).

До вищих навчальних закладів належать: технікуми, училища, коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети тощо. Відповідно до статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації: І — технікуми, училища; II — коледжі та інші, прирівняні до них заклади; III і IV — академії, університети, інститути, консерваторії. Вищі навчальні заклади здійснюють підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями:молодший спеціаліст — забезпечують технікуми, училища, інші вищі навчальні заклади І рівня акредитації;бакалавр — забезпечують коледжі, інші вищі навчальні заклади II—IV рівнів акредитації;спеціаліст, магістр — забезпечують вищі навчальні заклади III і IV рівнів акредитації.

Мета і головні завдання діяльності вищого навчального закладу

1. Основною метою діяльності вищого навчального закладу є забезпечення умов, необхідних для отримання особою вищої освіти, підготовка фахівців для потреб України.

2. Головними завданнями вищого навчального закладу є:

здійснення освітньої діяльності певного напряму, яка забезпечує підготовку фахівців відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів і відповідає стандартам вищої освіти;здійснення наукової і науково-технічної (для вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації), творчої, мистецької, культурно-виховної, спортивної та оздоровчої діяльності;забезпечення виконання державного замовлення та угод на підготовку фахівців з вищою освітою;здійснення підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів та їх атестація в акредитованих вищих навчальних закладах третього та четвертого рівнів акредитації;вивчення попиту на окремі спеціальності на ринку праці і сприяння працевлаштуванню випускників;абезпечення культурного і духовного розвитку особистості, виховання осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, в дусі українського патріотизму і поваги до Конституції України;підвищення освітньо-культурного рівня громадян.

№24 Концепція побудови рухів

Рівень А — найнижчий і філогенетично найдавніший . У людини він не має самостійного значення , але відповідає за найважливіший аспект будь-якого руху — тонус м’язів. На цей рівень надходять сигнали від м’язових проприорецепторов , які повідомляють про ступінь напруги м’язів , а також інформація від органів рівноваги . Самостійно цей рівень регулює вельми нечисленні руху. В основному вони пов’язані з вібрацією і тремором . Наприклад , стукіт зубів від холоду.       Рівень В — рівень синергій . На цьому рівні переробляються сигнали в основному від м’язово- суглобових рецепторів , які повідомляють про взаємне положення та рух частин тіла. Цей рівень відірваний від зовнішнього простору , але дуже добре « обізнаний » про те , що робиться в « просторі тіла». Рівень В приймає велику участь в організації рухів більш високих рівнів, і там він бере на себе завдання внутрішньої координації складних рухових ансамблів. До власних рухам цього рівня відносяться потягування , міміка і т. д.        Рівень С. Цей рівень Бернштейн назвав рівнем просторового поля. На даний рівень надходять сигнали від зору , слуху, дотику , тобто вся інформація про зовнішньому просторі . Тому на даному рівні будуються руху , пристосовані до просторових властивостей об’єктів — до їх формі , положенню , довжині , вазі і пр. До рухам даного рівня відносяться всі переместітельності руху.        Рівень D — рівень предметних дій . Це рівень кори головного мозку, що відповідає за організацію дій з предметами. До цього рівня відносяться всі гарматні дії і маніпуляції з предметами. Рухи на цьому рівні представлені як дії . У них не фіксований руховий склад , або набір рухів , а заданий лише конкретний результат.        Рівень Е — найвищий рівень — рівень інтелектуальних рухових актів. До цього рівня відносяться: мовні руху , руху листи , руху символічної або кодованої мови . Рухи цього рівня визначаються не предметним , а абстрактним , вербальним змістом [ 12 ] .

№25 Формування функціональн системи

Отже, функціональна система складається з певної кількості вузлових механізмів, кожний з яких займає своє місце і має певне специфічне призначення. Перший з них — афферентний синтез, в якому виділяють чотири обов’язкових компоненти: домінуючу мотивацію, обстановкову та пускову афферентацію, а також пам’ять. Взаємодія цих компонентів зумовлює процес прийняття рішення.

Будь-яка цілеспрямована дія тварини або людини відбувається лише за наявності відповідної мотивації, що формується на основі потреби (фізіологічної, соціальної тощо). Якщо немає такої мотивації, поведінка не реалізується. Тому у ситої тварини неможливо виробити травний умовний рефлекс, оскільки немає мотивації голоду. Відповідно, для формування цілеспрямованої поведінки необхідна відповідна актуалізація (збудження) певних нервових центрів з одночасним пригніченням інших центрів. Тобто мотивація дії або поведінки має бути домінуючого.

Поведінковий акт залежно від довколишніх умов може здійснюватися по-різному, тобто обстановкова афферснтація визначає характер дії.

Третій компонент афферентного синтезу — пускова афферентація, тобто збудження, що безпосередньо викликає поведінкову реакцію. Зовнішній вияв умовного рефлексу починає розгортатися тільки в момент включення відповідного сигналу, який виконує роль пускового стимулу. Саме тому збудження, що виникає при дії такого конкретного подразника, називається пусковою афферентацією.

Четвертим компонентом афферентного синтезу є пам’ять, тобто минулий досвід людини або тварини. Досягти однієї і тієї ж мети можливо різними способами, тому минула пам’ять підказує характер реакції або необхідну лінію поведінки індивіда.

\Але перед тим як буде прийняте рішення, повинна здійснитися обробка всіх чотирьох компонентів афферентного синтезу, тобто їх порівняння, взаємодія. В основі афферентного синтезу лежить явище конвергенції (взаємодії) збуджень різної модальності на полімодальних нейронах мозку, які здатні відповідати збудженням на декілька подразників, причому не тільки сенсорних (звукових, зорових, тактильних та ін.), а й біологічно (і не тільки !) значущих (травних, больових тощо).

Ці нейродинамічні процеси зумовлюють диференціювання та оцінку можливих результатів діяльності певної функціональної системи до того як буде прийняте рішення щодо отримання цілком визначеного результату, тобто результату, що найбільше відповідає даній домінуючій мотивації в даній обстановці (ситуації).

Як стверджує Анохін, всі ці різномодальні збудження відбуваються на одному нейроні, де й проходить обробка інформації, тобто конвергенція збуджень на нейроні є універсальним робочим фактором його інтегративної діяльності. У цьому нейроні відбуваються складна переробка та перекодування інформаційної значущості всіх численних збуджень, що надійшли до нього, в одне-єдане аксонне збудження. Відповідно, це збудження, що виходить з нейрона, повинно мати дуже складне кодове значення, тобто за своїм інформаційним смислом має відповідати інтегративному стану цілого нейрона.

Афферентний синтез та прийняття рішення зумовлюють побудову програми дій, тобто формується специфічний набір ефферентних імпульсів, які повинні забезпечити периферійну дію, а потім і сполучення складових відповідного результату, що є основним завданням поведінкового акту. Аферентний синтез і прийняття рішення – головне

№26характеристика структура навчального плану у внз

Структура навчального процесу у вищому навчальному закладі

Основним завданням навчального процесу ( від лат. «рrocesus» — просування вперед) у вищій школі є цілеспрямована і планомірна підготовка майбутніх фахівців різного профілю до творчої життєдіяльності у сучасному суспільстві. Навчальний процес у вищій школі — це система організації навчально — виховної діяльності, в основу якої покладено органічну єдність і взаємозв’язок викладання (діяльність викладача) і учіння (діяльність студента), спрямованих на досягнення цілей навчання, розвитку особистості студента, його підготовки до професійної діяльності. За висловом відомого дидакта, академіка Ю.К. Бабанського: «Процес навчання — це цілеспрямована взаємодія вчителя та учнів, у ході якої розв’язуються завдання освіти, виховання і загального розвитку особистості». У процесі навчання відбувається передача накопиченого попередніми поколіннями соціального досвіду і його трансформація. Навчання таким чином постає окремим, специфічним видом суспільної діяльності, перетворюється у засіб передачі соціального досвіду. Єдність викладання і учіння є об’єктивною характеристикою навчального процесу у вищій школі, адже у процесі навчання у вищій школі беруть участь два діючі суб’єкти: викладач, діяльність якого спрямована на управління навчально — пізнавальною діяльністю студента на основі врахування об’єктивних і суб’єктивних закономірностей, принципів, методів, організаційних форм і засобів навчання, та студенти, які в процесі учіння засвоюють знання, уміння та навички, регламентовані навчальними планами та програмами (схема 1)

27.Характериситика структури навчальної програми

Навчальна програма – це нормативний документ, в якому окреслюється коло основних знань, умінь і навичок, що підлягають засвоєнню з кожного окремо взятого навчального предмету. Вона містить перелік тем матеріалу, що вивчається, рекомендації щодо кількості годин на кожну тему, розподіл тем за роками навчання та час, відведений на вивчення всього курсу. Зараз у школах використовують два види навчальних програм: типові програми та робочі шкільні програми.

Типові програми окреслюють лише найбільш загальне, базове коло знань, умінь і навичок, систему провідних наукових світоглядних ідей, а також загальні рекомендації з перерахуванням необхідних і достатніх засобів і прийомів навчання, специфічних для конкретного навчального предмета. Типові програми є основою для складання робочих шкільних та індивідуальних навчальних програм.

Типова навчальна програма в структурному відношенні складається з трьох основних компонентів: пояснювальна записка, або вступ, в якій визначаються цільові напрями вивчення даного конкретного навчального предмету в системі навчальних дисциплін загальноосвітньої школи; власне зміст освіти — навчальний матеріал, який містить основну інформацію, поняття, закони, теорії, перелік обов’язкових предметних умінь і навичок, а також перелік умінь і навичок, формування яких здійснюється на між-предметній основі;методичні вказівки про шляхи реалізації програми, в яких указуються методи, організаційні форми, засоби навчання, а також вказівки щодо оцінки знань, умінь і навичок, одержаних учнями в процесі вивчення даного навчального предмета. Особлива увага приділяється між-предметним зв’язкам.

Теорія і практика розробки навчальних програм знає два способи їх побудови: лінійний іконцентричний.

Суть лінійного способу побудови навчальних програм полягає в тому, що окремі частини навчального матеріалу утворюють неперервну послідовність тісно пов’язаних між собою ланок. Причому, нове будується на основі вже відомого і в тісному зв’язку з ним. Така побудова навчальних програм має свої позитивні і негативні моменти. Перевагою лінійного способу побудови навчальної програми є його економність у часі, який дозволяє позбутися дублювання матеріалу. А недоліком є те, що учень, особливо молодших класів, не в змозі зрозуміти суть явищ, що вивчаються, у зв’язку з їх складною природою.

При концентричному способі побудови навчальних програм один і той же матеріал викладається кілька разів, але з елементами ускладнення, розширення, збагачення змісту освіти новими компонентами, з поглибленням аналізу зв’язків і залежностей між ними.

Негативних ознак лінійного і концентричного способу побудови навчальних програм значною мірою вдається уникнути при складанні навчальних програм з використаннямспіралеподібного розташування в них навчального матеріалу, коли вдається поєднати послідовність і циклічність його вивчення. Характерною особливістю цього способу є те, що учні, не випускаючи з поля зору основної проблеми, поступово розширюють і поглиблюють коло пов’язаних з нею проблем. На відміну від концентричної структури, при якій до початкової проблеми повертаються інколи навіть через декілька років, в спіральній структурі відсутні подібні перерви. Крім того, на відміну від лінійної структури навчання, спіралеподібна структура не обмежується одноразовим представленням окремих тем.

№28 характеристика структури навчальної робочої програми

Робоча програма навчальної дисципліни – є нормативним документом ВНЗ освіти і розробляється кафедрою для кожної навчальної дисципліни на основі освітньо-професійної програми державного стан-дарту підготовки фахівців: – для бакалаврів – за напрямами підготовки; – для магістрів (спеціалістів) – за спеціальностями.

1.2. Робочі програми вибіркових навчальних дисциплін скла-даються на основі варіативних частин ОПП підготовки відповідних напрямів (спеціальностей).

1.3. Робочі програми навчальних дисциплін для магістрів роз-робляються на основі ОПП підготовки магістрів відповідних спеціаль-ностей.



Страницы: 1 | 2 | Весь текст


Предыдущий:

Следующий: