Эконом труда ШПОРЫ 1-8 и 49


1. Населення як суб’єкт економічній та інших суспільних процесів і явищ.

Населення – це всі люди незалежно від їхніх характеристик, тобто це найширше поняття для означення людських ресурсів. Разом з тим населення – це те джерело, той «матеріал», з якого утворюються всі інші угрупування людей. Тому вивчення чисельності, складу і динаміки населення надзвичайно важливе і для вивчення економіки праці.

Населення – це сукупність людей, які проживають на певній території – країні, районі, місті, регіоні,селі тощо. Саме населення, з однієї сторони, є джерелом ресурсів для ринку праці, а з іншої – споживачем, через якого створюється попит на товар. У цьому ж розумінні в економічній літературі може використовуватись категорія «народонаселення».

Наявне населення – це чисельність осіб, які на момент реєстрації перебувають на території певного населеного пункту, незалежно від місця їх постійного проживання.

Постійне населення - цечисельність осіб, які постійно, протягом тривалого часу проживають на території певного населеного пункту, незалежно від їх наявності на момент реєстрації.

Економічно активне населення – населення обох статей віком від 15 до 70 років, яке протягом певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів та послуг. До економічно активних відносяться особи, зайняті економічною діяльністю, яка приносить доход (зайняті), та безробітні (у визначенні МОП (Міжнародна організація праці) — спеціалізована установа (нині працює при Організації Об’єднаних Націй (ООН)).

Зайняті економічною діяльністю — це особи у віці 15-70 років, які виконують роботи за винагороду за наймом на умовах повного або неповного робочого часу, працюють індивідуально (самостійно) або в окремих громадян-роботодавців, на власному (сімейному) підприємстві, безоплатно працюючі члени домашнього господарства, зайняті в особистому підсобному сільському господарстві, а також тимчасово відсутні на роботі. Зайнятими за цією методикою вважаються особи, які працювали протягом тижня не менше 4 годин (в особистому підсобному господарстві — не менше 30 годин) незалежно від того, була це постійна, тимчасова, сезонна, випадкова чи інша робота.

Безробітні у визначенні МОП — це особи у віці 15-70 років (як зареєстровані, так і незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам: не мають роботи (прибуткового заняття), шукають роботу або намагаються організувати власну справу, готові приступити до роботи протягом наступних 2 тижнів. До цієї категорії відносяться також особи, що навчаються за направленнями служби зайнятості, знайшли роботу і чекають відповіді або готуються до неї приступити, але на даний момент ще не працюють.

Економічно неактивне населення (поза робочою силою) – особи, які не можуть бути класифіковані як «зайняті» або «безробітні». До складу цієї категорії населення включаються: учні та студенти; пенсіонери; особи, які зайняті в домашньому господарстві, вихованням дітей та доглядом за хворими; особи, які зневірились знайти роботу; інші особи, які не мали необхідності у працевлаштуванні та ті, що шукають роботу, але не готові приступити до неї найближчим часом.

Трудові ресурси (працездатне населення в працездатному віці + працюючі підлітки + працюючі інваліди + працюючі пенсіонери — непрацюючі пільгові пенсіонери)Населення, що не належить до трудових ресурсів (діти та непрацюючі пенсіонери, в тому числі пільгові, підлітки, інваліди).

2. Відтворення населення, показники його природного і механічного руху

Населення – це природно-історична сукупність людей, яка формується і безперервно відтворюється як в процесі виробництва, так і самого життя. Воно характеризується як елемент продуктивних сил, так і як носій виробничих відносин. Водночас, існує ще третій аспект, притаманний лише населенню – відтворення самого населення.

Відтворення населення – це процес постійного і безперервного поновлення кількісних і якісних характеристик економічно активного населення. Оскільки ресурси для праці є частиною населення, то і відтворення ресурсів для праці відображає стан і характер відтворення населення як частина цілого. Динаміка чисельності всього населення визначає динаміку чисельності економічно активного населення.

Існують різнівиди руху населення: природний, просторовий (міграція), соціальний (соціальна мобільність), економічний.

Природний рух – це безперервний процес оновлення населення за рахунок появи одних життів та зникнення інших. Отже, об’єктом дослідження природного руху є чисельність народжуваних, померлих, число зареєстрованих шлюбів, а також чисельність всього населення. У природному русі розрізняють традиційний (високий рівень народжуваності і смертності) і сучасний (зменшення рівня народжуваності, зменшення рівня смертності і зростання середньої тривалості життя) типи відтворення.

Просторовий рух (міграція) – це переміщення населення, яке зумовлене політичними, економічними, екологічними, релігійними та ін. причинами. Міграція робочої сили – переміщення працездатного населення з одного регіону в інший, а також з однієї країни в іншу в пошуках роботи, вищої заробітної плати і кращих умов життя. Міжнародна міграція робочої сили складається з імміграції та еміграції. Міграція робочої сили зростає в період економічної кризи. В умовах розгортання НТР виникла така форма міжнародної міграції робочої сили, як міграція науково-технічних кадрів. Слід підкреслити, що міграцію розрізняють: внутрішню (усередині країни), зовнішню (з перетинами державного кордону).

До загальних абсолютних показників обсягу міграції належать: валова міграція та сальдо міграції.

Валова міграція (ВМ) є сумою чисельності прибулих (П) та ви¬булих (В) і характеризує обсяг міграційних потоків за рік: ВМ= П + В.

Сальдо міграції характеризує приріст (зменшення) чисельності населення країни за рахунок механічного руху: ∆ m=П-В.

Використання абсолютних показників є недостатнім.

Для порівняння міграцій на різних територіях і на різних етапах періоду, що вивчається, для визначенню ступеню рухомості населення і впливу міграцій на його чисельність, а також у багатьох інших випадках використовуються відносні показники.

Основні загальні коефіцієнти міграцій мають такий вигляд:

Коефіцієнт прибуття визначається як відношення чисельності прибулих до середньорічної чисельності населення.

 

Коефіцієнт вибуття визначається як відношенняя чисельності вибулих до середньорічної чисельності населення.

 

Коефіцієнт рухомості (валової міграції), %о визначається так:

Кр= , абоКр=Кn+Кв , 

Коефіцієнт механічного приросту чисельності населення (%о пункти) характеризує його інтенсивність і визначається за формулами:

Кр=або Км=Кn–Кв 

Соціальний рух населеннявиявляється у зміні освітньої, професійної, національної та інших структур населення. Кожне нове покоління людей відрізняється від попереднього рівнем освіти та культури, професійно-кваліфікаційною структурою, структурою зайнятості, статево-віковим складом і багатьма іншими характеристиками.

Економічний рух населення пов’язаний зі зміною його трудової активності, що призводить до відповідного збільшення або зменшення ресурсів для праці.

Розрізняється три режими відтворення населення: розширене, просте, звужене.

Розширене відтворення характеризується переважанням народжуваності над смертністю (в абсолютних показниках, і в розрахунку на 1000 осіб) та відповідно, природним приростом населення.

Просте відтворення означає постійну кількість населення території в результаті приблизно однакової народжуваності і смертності.

Звужене відтворення або депопуляція, характерне для країн, в яких показник смертності перевищує показник народжуваності, в результаті чого відбувається абсолютне зменшення кількості населення, що ми і спостерігаємо в даний період в Україні.

Типи відтворення: екстенсивний тип та інтенсивний.

Екстенсивний тип - відтворення ресурсів для праці означає зміну їхньої чисельності без зміни якісних характеристик економічно активного населення.

Інтенсивний тип відтворення пов’язаний із зміною якості людських ресурсів: зростання освітнього рівня, кваліфікації, покращення здоров’я та розумових здібностей, що означає нарощування трудового потенціалу. Зокрема, трудовий потенціал – це можливі (потенційні) кількість та якість праці, якими володіє суспільство при даному рівні розвитку науки і техніки.

Абсолютні показники чисельності померлих, народжених за період (як правило, за один рік), чисельності зареєстрованих шлюбів та розлучень, подаються як у цілому по країні, так і за окремими регіонами (областями, демографічними зонами) і видами поселення (міське, сільське). Вони наводяться також окремо за кожною статтю та віковою групою.

Абсолютний розмір природного приросту визначається за формулою:

ппн=N — М, де ∆ппн – природний приріст чисельності населення за період (рік); N – кількість народжених за період (рік); М – кількість померлих за той самий період.

Абсолютні дані, хоч і відіграють важливу роль, не можуть застосовуватись при різних динамічних і територіальних порівняннях, оскільки вони залежать від загальної чисельності населення. Тому, для характеристики природного руху населення, перелічені показники визначаються у розрахунку на 1000 осіб, тобто виражаються у вигляді відносних величин інтенсивності у проміле (‰).

Найпоширенішими показниками у демографії є загальні коефіцієнти народжуваності і смертності.

Вони розраховуються як відношення кількості народжених (померлих) до середньорічної чисельності населення, виражаються у проміллях і показують, скільки в середньому народжених (або померлих) припадає на кожну тисячу середньорічного населення.

Загальний коефіцієнт народжуваності:

п= N :S×1000,  де n – загальний коефіцієнт народжуваності, – кількість народжених за рік; S – середньорічна чисельність населення.

Загальний коефіцієнт смертності:

т = M :×1000, де М – кількість за рік;  середньорічна чисельність населення.

Рівень вікової смертності оцінюють часткові коефіцієнти смертності,який визначають як відношення числа померлих за рік у х-віковій групі до середньорічної чисельності населення х-вікової групи і помножено на 1000.

Відтворення всього населення характеризують відносні показники природного приросту..

Коефіцієнт природного приросту kе = n – m, kе

Якщо kе > 0, напрям відтворення населення вважається простим,якщо kе = 0 –звуженим, якщо kе < 0 – розширеним.

3. Структура і розміщення населення України

Станом на 1 березня 2014 року чисельність наявного населення України становила 45395,6 тис. мешканців, зокрема міського — 31321,5 тис. осіб (69,0%), сільського — 14074,1 тис. осіб (31,0%). Густота населення — 75,2 осіб/км². За січень-грудень 2013 року чисельність населення скоротилась на 126,8 тис. осіб (2,8 на 1000). Міграційний приріст за цей період становив 31,9 тис. осіб (прибулих 54,1 тис., вибулих 22,2 тис.). Природне скорочення становило 158,7 тис. осіб (народжених — 503,7 тис., померлих — 662,4 тис.). На 2012 рік Україна посідає 30 місце за чисельністю населення на планеті.

За національним складом Україна відноситься до мононаціональних держав.Українці становлять абсолютну більшість населення України. Більшість українців проживає на своїх етнічних землях, де сформувався український народ. На цих землях українці завжди мали чисельну перевагу над іншими національними та етнічними групами.

За даними першоговсеукраїнського перепису населення 2001 року, в Україні проживало 37,5 млн українців, або 77,8% від загальної чисельності населення держави. Українці становлять абсолютну більшість (понад 90%) у 13 з 27 регіонів України та переважну більшість (70-90%) — в 7 регіонах. Частка українців знижується до 60% лише у двох областях Донбасу та Одеській області. І тільки в Автономній Республіці Крим частка українців не досягає 50% і становить 24,3% . Майже моноетнічною є Тернопільська область, у якій українці становлять 97,8% населення області.

За даними першого всеукраїнського перепису населення 2001 року, найчисельнішою етнічною меншиною в Україні є росіяни. Вони становлять близько 17,3% загальної чисельності населення України. Найбільше росіян проживає в Автономній Республіці Крим. Це єдиний регіон України, де вони становлять більшість (58,3%). До 40% загальної чисельності населення регіонів становлять росіяни в Луганській та Донецькійобластях і представляють близько третини усіх росіян України.

З 1897 року по 2001 чисельність росіян в межах сучасної України збільшилась на 374,1%[3]. Близько 5% населення України представлене західними (полякичехисловаки) та південними (болгарислов’янами, романомовними (молдавани та румуни), фіноугорцями (угорці та естонці), тюркомовними (татарикримські татариазербайджанці та гагаузинародами. До окремих етнічних спільнот належать в Україні євреї,вірмени та греки. Проте кількість населення кожної з названих національностей в Україні не досягає 1% загальної чисельності населення держави. За регіонами ці показники виглядають інакше. Так, 12% населення Автономної Республіки Крим становлять кримські татари; 1,6% населення Донецької області — греки; 3,5% населення Житомирської та 1,6% — Хмельницької областей — поляки. В Закарпатській області в структурі населення 12,1% становлять угорці, 1,1% — цигани, 2,6% —румуни, на яких у Чернівецькій області припадає 12,5%. У Запорізькій та Одеській областях проживають болгари (1,4 та 6,1% відповідно). Молдавани становлять 5% населення Одеської та понад 7% — Чернівецької областей.

4. Соціально-економічна категорія «трудові ресурси»

Трудові ресурси – це працездатна частина населення, яка має фізичний розвиток, розумові здібності, знання, які необхідні для роботи в народному господарстві. З цього визначення випливає, що трудові ресурси включають у себе як реальних працівників, вже зайнятих в економіці країни, так і потенційних, котрі не зайняті, але можуть працювати. Таким чином, трудові ресурси складаються з реальних і потенційних працівників. Для того, щоб визначити кількісні межі трудових ресурсів використовують поняття «працездатне і непрацездатне населення», «працездатний вік», «працюючі підлітки» і «працюючі пенсіонери».

Працездатний вік – узагальнене поняття, що визначається системою законодавчих актів. Нині в Україні працездатним віком вважається для жінок: 16-54 роки, для чоловіків 16-59 років включно.

До працездатного населення відносять населення у працездатному віці, а також осіб молодших і старших від працездатного віку, які працюють і залишаються у складі трудових ресурсів. Це, зокрема, працюючі підлітки тапрацюючі пенсіонери.

У кожному суспільстві є значний прошарок людей недостатньо здорових для того, щоб працювати. Це – непрацездатне населення, хоча їхній вік працездатний. Такі люди одержують статус інвалідів першої або другої групи, що дає їм право на отримання пенсії незалежно від віку.

Отже, до трудових ресурсів належать:

а) населення в працездатному віці, зокрема, в Україні чоловіки 16-59 років (включно); жінки 16-54 роки (включно), за винятком непрацюючих інвалідів та інвалідів війни 1 і 2 групи та непрацюючих осіб непрацездатного віку, осіб які отримують пенсію за віком на пільгових умовах (чоловіки 50-59 років, жінки 16-54 роки);

б) населення, старше і молодше від працездатного віку, яке зайняте у народному господарстві.

Структура трудових ресурсів багатогранна і включає різні компоненти та характеристики трудових ресурсів. Розрізняють структуру трудових ресурсів за віком, статтю, рівнем освіти й професійної підготовки, сферою докладання праці, місцем проживання тощо.

 Сучасна система міжнародної класифікації трудових ресурсів ґрунтується на розгляді економічно активного, економічно неактивного населення та населення яке молодше 15 та старше 70 років (рис .1).

Для того щоб визначити економічно активне (неактивне) населення, розглядається його рівень:

 Реа = dеа / Чн ; Рена = dена / Чн, де Реа (Рена) – рівень економічно активного (неактивного) населення; dеа (dена)– частка чисельності економічно активного (неактивного) населення; Чн – загальна чисельність населення.

Зайнятими вважаються (за матеріалами вибіркового обстеження робочої сили) особи у віці 15-70 років, які відпрацювали протягом обстежуваного тижня хоча б одну годину (в особистому селянському господарстві – не менше 30 годин) незалежно від того, чи була це постійна, тимчасова, сезонна, випадкова або інша робота.

Зайняті економічною діяльністю - особи у віці 15-70 років, які виконували роботу за винагороду за наймом на умовах повного або неповного робочого часу, працювали індивідуально (самостійно) або в окремих громадян, на власному (сімейному) підприємстві, безкоштовно працюючі члени домашнього господарства, зайняті в особистому підсобному сільському господарстві, а також тимчасово відсутні на роботі.

Зайняті індивідуальною (самостійною) трудовою діяльністю- особи, які здійснюють трудову діяльність на самостійній основі (без залучення найманих працівників), на свій власний кошт, володіють засобами виробництва і несуть відповідальність за вироблену продукцію (надані послуги).

Незайняті - особи обох статей у віці від 15 до 70 років, які протягом обстежуваного тижня були безробітними або економічно неактивними.

Безробітніу визначенні МОП – це особи у віці 15-70 років (зареєстровані та незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам: не мали роботи (прибуткового заняття); протягом останніх чотирьох тижнів шукали роботу або намагались організувати власну справу; впродовж найближчих двох тижнів були готові приступити до роботи, тобто почати працювати за плату за наймом або на власному підприємстві.

До категорії безробітних також відносяться особи, які: приступають до роботи протягом найближчих двох тижнів; знайшли роботу, чекають відповіді; зареєстровані в службі зайнятості як такі, що шукають роботу; навчаються за направленням служби зайнятості.

Зареєстровані безробітні - працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку а6о інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості, як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи.

Зневірені – це особи, які не мали роботи, готові приступити до неї, але на обстежуваному тижні припинили пошуки роботи, тому, що тривалий час не можуть її знайти і вичерпали всі можливості для її одержання.

У системі трудових ресурсів особливе місце відводиться трудовому потенціалу. Термін «потенціал» окреслює засоби, резерви, джерела, які можуть бути використані, а також можливості окремої особи, групи осіб, суспільства в інтересах вирішення певних ситуаційних проблем.

Стосовно людських ресурсів трудовий потенціал – це інтегральна оцінка кількісних і якісних характеристик економічно активного населення.

Розрізняють трудовий потенціал: суспільства, людини, підприємства, території,.

На рівні суспільства трудовий потенціал характеризується такими узагальненими показниками, як здоров’я, рівень освіти, організованість, творчий потенціал та активність, моральність тощо.

Здоров’я населення країни характеризується середньою тривалістю життя, часткою інвалідів, смертністю за різними віковими групами залежно від різних причин, розміром, і часткою витрат на охорону здоров’я тощо.

Моральність суспільства визначається його релігійністю, ставленням до інвалідів, дітей, престарілих, показниками соціальної напруги, злочинності тощо.

Творчий потенціал і активність проявляються темпами науково-технічного прогресу в країні, доходами від авторських прав, кількістю патентів міжнародних премій і т. ін.

Організованість на рівні суспільства можна оцінити якістю і стабільністю законодавства, обов’язковістю дотримання законів і угод, стабільністю політичної ситуації, якістю доріг і громадського транспорту тощо.

Рівень освіти населення характеризується середньою кількістю років навчання у розрахунку на одну людину, часткою витрат на освіту в державному бюджеті, доступністю різних рівнів освіти тощо.

Трудовий потенціал людини включає: здоров’я, освіту, професіоналізм, творчий потенціал, активність, ресурси робочого часу, організованість.

Трудовий потенціал підприємства включає декілька статево вікових груп працівників, які мають різні потенційні можливості, якісно відрізняються освітнім та професійно-кваліфікаційним рівнем та стажем роботи за обраною спеціальністю.

Величина сукупного потенційного фонду робочого часу підприємства є різницею між календарним фондом і сумарною величиною нерезервоутворюючих неявок і перерв. До останніх відносять регламентовані затрати, які за своєю правовою та економічною сутністю є необхідними і не можуть слугувати резервом збільшення часу безпосередньої роботи (вихідні, святкові дні, основні та додаткові відпустки, інші законодавчо обумовлені неявки та перерви).

Стосовно підприємства величина трудового потенціалу визначається за формулою:

Фс = Фк – Фн, або Фс = Ч х Д х Тзм, де Фс – сукупний потенційний фонд робочого часу підприємства, год.; Фк – календарний фонд робочого часу, год.; Фн – нерезервоутворюючі неявки і перерви, год.; Ч – чисельність працівників, чол.; Д – кількість днів роботи в періоді, дн.; Тзм – тривалість робочого дня (зміни), год.

Пріоритетне значення для раціонального формування і розподілу трудових ресурсів, включаючи й регіональний рівень, має розроблення системи балансів.

До системи балансів трудових ресурсів належать: зведений баланс робочих місць і трудових ресурсів (звіт і план); баланс розрахунку додаткової потреби в робітниках і службовцях; балансовий розрахунок потреби в підготовці кваліфікованих робітників; баланс робочого часу тощо.

Баланс трудових ресурсів – найважливіший прогнозно-аналітичний документ. Він складається з чотирьох розділів: населення, трудові ресурси, розподіл трудових ресурсів, розподіл зайнятих.

5. Соціально-економічна категорія «Ринок праці»

В економічній літературі виділяють чотири теоретичних підходи до визначення ринку праці (робочої сили).

Представники першої групи розглядають ринок робочої сили як сферу обігу специфічного товару „робоча сила” і як особливий, властивий товарно-грошовим відносинам спосіб її включення до економічної системи.

Друга група вчених дає визначення ринку праці через його складові елементи — попит і пропозицію.

Представники третьої, найбільш чисельної групи науковців розглядають ринок робочої сили крізь призму суспільних відносин. Вони вважають, що ринок праці — це сукупність економічних відносин, форм і методів узгодження і регулювання інтересів безпосередніх виробників і роботодавців, пов’язаних з організацією, використанням і оплатою найманої праці. Під ринком праці вони розуміють складну систему економічних відносин з обміну індивідуальної здатності до праці на фонд життєвих благ, необхідних для відтворення робочої сили та розміщення працівника в системі суспільного поділу праці за законами товарного виробництва і обігу.

Окремо необхідно зупинитися на термінології „ринок робочої сили” і „ринок праці”, з’ясувати, чи однакові ці поняття, чи різні, чи правомірне їх використання як синонімів, що відображають суть одного й того самого явища? Для того щоб відповісти на це питання, необхідно розглянути такі економічні категорії, як робоча сила і праця.

Робоча сила виступає у ролі товару за таких умов:

1) людина незалежна і може вільно розпоряджатися своєю робочою силою;

2) власник робочої сили відділений від засобів виробництва і не має засобів для існування.

Категорії „праця” і „робоча сила” не тотожні. В зв’язку з тим, що на ринку праці купується лише здатність людини до праці (робоча сила), робітник „авансує” її роботодавцю за умови оплати через певний період, а розрахунок відбувається за виконану конкретну роботу певної якості (працю), поняття „ринок праці” і „ринок робочої сили” можна використовувати паралельно.

Ринок праці є однією з найважливіших ланок ринкової системи. Він функціонує лише у взаємозв’язку з іншими типами ринків (ринок капіталів, ринок товарів, грошовий ринок, ринок майна, ринок ресурсів), забезпечує рух товарів і послуг, спрямовуючи та вилучаючи ресурси з галузей народного господарства відповідно до руху капіталів і товарів. На відміну від інших типів ринків, він має не тільки ресурсний, товарний характер, але й породжує велику кількість економічних і соціальних проблем.

Ринок праці – це: система суспільних відносин, пов’язаних з наймом і пропозицією робочої сили, тобто з її купівлею і продажем; економічний простір – сфера працевлаштування, в якій взаємодіють покупці і продавці робочої сили; механізм, що забезпечує узгодження ціни робочої сили і умов праці між роботодавцями і найманими робітниками та регулює попит і пропозицію робочої сили.

6. Умови виникнення та ефективного функціонування ринку праці

Серед умов виникнення вільного ринку, що відповідають умовам виникнення товарного виробництва в цілому, виділяють наступні: суспільний поділ праці, завдяки якому здійснюється спеціалізація виробників на виробництві тих чи інших конкретних товарів; економічне відокремлення виробників на основі приватної власності на засоби виробництва, що в основному забезпечує еквівалентність товарного обміну; самостійність товаровиробника та свобода підприємництва; наявність попиту на товар, що виробляється, з боку покупців.

Аналогічними є умови виникнення ринку праці:

Перша умова — юридична свобода і здатність власника робочої сили за власним розсудом розпоряджатися своїми здібностями до праці.

Друга умова — це відсутність у працівника засобів виробництва, як джерела одержання всіх необхідних для життя засобів існування. Потреба продажу своєї робочої сили виникає тоді, коли прибуток з інших джерел є недостатнім для одержання всіх необхідних для життя засобів.

Третя умова — це поява на ринку праці покупця-підприємця, який економічно змушений вийти на ринок праці, щоб купити запропоновану для продажу здатність до праці потрібних йому працівників.

Умови ефективного функціонування ринку праці: повна самостійність та незалежність продавця та покупця робочої сили в поєднанні з їх економічною відповідальністю; формування рівноправних партнерських відносин на ринку праці на основі укладання договорів і угод; активна конкуренція між власниками робочої сили за право зайняття кращого робочого місця та роботодавців за залучення більш кваліфікованої робочої сили; баланс між робочими місцями, сукупною пропозицією робочої сили та грошовою масою заробітної плати; об’єднання найманих працівників та роботодавців у спілки для захисту своїх інтересів; прагнення продавця продати свій товар найдорожче, а покупця купити найдешевше; єдність ринку робочої сили з ринком товарів та послуг, ринком капіталів та іншими типами ринків.

7. Елементи ринку праці

Елементами ринку праці виступають: товар, попит, пропозиція та ціна робочої сили.

Попит на робочу силу — це суспільна платоспроможна потреба в робочій силі. Він визначається обсягом і структурою суспільного виробництва, рівнем продуктивності праці, кон’юнктурою ринків капіталу, товарів та послуг, ціною робочої сили, а також правовими нормами, що регламентують її використання, та іншими умовами.

Пропозиція робочої сили являє собою контингент працездатного населення, що пропонує роботодавцю свою здатність до праці в обмін на фонд життєвих благ. На неї впливають: демографічна ситуація, характер і зміст праці, інтенсивність вивільнення робочої сили, ефективність функціонування системи підготовки і перепідготовки кадрів, система оплати праці, кон’юнктура ринків капіталу, товарів та послуг тощо.



Ціноутворення на ринку праці має свої специфічні особливості. Заробітна плата найманого працівника повинна включати в себе не тільки ціну його праці, а й витрати на утримання непрацездатних членів його сім’ї. Нижньою межею коливання ціни робочої сили є вартість робочої сили. Навіть якщо вона спускається нижче цього рівня, то це тимчасове явище, не стійке у часі. Верхній рівень ціни робочої сили обмежується величиною знову створеної вартості. Він не може перевищувати останню, бо це призведе до банкрутства підприємства.

Співвідношення попиту і  пропозиції робочої сили визначають кон’юнктуру ринку праці.

Розрізняють три типи кон’юнктури ринку праці: трудодефіцитна: попит перевищує пропозицію; трудонадлишкова: пропозиція перевищує попит; рівноважна: попит відповідає пропозиції (теоретичний ідеал).

Кон’юнктура складається під впливом конкретної економічної і соціально-політичної ситуації, зміни ціни робочої сили (оплати праці), рівня реальних доходів населення. (рис. 7.1.)

Більшість дослідників вважає, що товаром на ринку праці виступає індивідуальна робоча сила.

Товар „робоча сила” — не однорідний за соціальними, економічними, демографічними, національними, етнічними, професійно-кваліфікаційними, майновими й іншими ознаками. Робоча сила — товар специфічний. Специфічність його полягає в тому, що він, з одного боку, є живим організмом, з власним характером, психологією, прагне до самовираження, потребує соціального захисту при несприятливій кон’юнктурі ринку праці, диференційного і індивідуального підходу, а з іншого він є виробничим ресурсом.

Рис. 7.1. — Попит і пропозиція ринку праці за класичною моделлю

Специфічні риси товару робоча сила полягають у тому що він:

Ø товар робоча сила є живим товаром, купівля якого має назву найму. Відповідно продана таким чином робоча сила називається найманою робочою силою;

Ø не відчужується від свого власника — найманого працівника в процесі купівлі продажу;

Ø передбачає продовження безперервних відносин роботодавця і найманого працівника з моменту, найму працівника до його звільнення;

Ø відіграє значну роль у створенні доходів суспільства.

Ø не підлягає зберіганню, як інший товар;

Ø не приносить доходу, якщо його не продавати, і крім того потребує додаткових життєвих благ для його утримання;

Ø не знищується під час використання, а навпаки, примножується й бере участь у створенні благ;

Ø не може бути абсолютно однаковим у різних індивідів, якщо навіть вони відносяться до однієї і тієї ж професії, спеціальності, на відміну від інших товарів та послуг, вироблених за одним стандартом та технологією;

Ø капіталоємний товар для суспільства. Відтворення його включає затрати на фізичне відтворення, освітню, професійно-кваліфікаційну підготовку;

Ø має обмежену мобільність. Для його територіального і професійного переміщення, між галузями чи підприємствами слід створити відповідні умови;

Ø навіть після залучення у суспільне виробництво може претендувати на інше робоче місце, повторно виходить на ринок праці.

8. Механізм функціонування сучасного ринку праці

В сучасних умовах господарювання, коли економічна система не спроможна вирішити ряд економічних і соціальних проблем, створюється механізм функціонування ринку праці з елементами державного та профспілкового втручання. Механізм функціонування ринку праці складається з суб’єктів, об’єктів, цілей, інструментів та засобів впливу.

До суб’єктів ринку праці відносять: носіїв, виконавців та виразників господарсько-трудових інтересів.

Носії господарсько-трудових інтересів — це соціальні групи, які відрізняються один від одного за майновим станом, доходами, професіями, галузевими та регіональними інтересами.

Виразниками господарсько-трудових інтересів виступають об’єднання носіїв господарсько-трудових інтересів (спілки, асоціації). Серед них найбільш відомими є профспілки, спілки роботодавців — фермерів, різних торговців, банківських установ і т. ін.

Виконавцями господарсько-трудових інтересів є органи трьох гілок влади, побудовані за ієрархічним принципом, зокрема це: Міністерство праці; обласні, районні, міські служби зайнятості; відділи та управління з праці та соціальних питань при виконавчих комітетах. Ці органи державної влади покликані запроваджувати у життя програму державної економічної політики.

Носії та виразники використовують різні способи впливу на державну економічну політику: засоби масової інформації, демонстрації; маніфестації, збір підписів, звернення в суди, кампанії громадянської непокори тощо. В свою чергу, органи державної влади використовують свої засоби адміністративного та економічного впливу на носіїв та виразників господарсько-трудових інтересів: трудове та господарське законодавство, оподаткування, пенсійне законодавство, пільгове кредитування, санкції та штрафи.

Об’єкти державного регулювання ринку праці — це ситуації, явища та умови соціально-економічного життя, де виникають труднощі, які не розв’язуються автоматично, в той час як їх розв’язання терміново потрібне для нормального функціонування економіки і підтримання соціальної стабільності в суспільстві. До них належать:

Ø соціальні відносини між роботодавцями і працюючими за наймом;

Ø трудові відносини між роботодавцями і найманими працівниками, включаючи оплату та охорону праці, найом та звільнення працівників;

Ø зайнятість, включаючи регулювання попиту та пропозиції робочої сили;

Ø допомога по безробіттю;

Ø підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації працівників;

Ø розподіл та перерозподіл робочої сили тощо.

Методи державного регулювання ринку праці:

Ø Захисні, призначене для обмеження дій, які призводять до незахищеності різних верств населення.

Ø Заохочувальні, направлене на створення умов, у яких можуть створюватися і розвиватися певні форми діяльності.

Ø Обмежувальні, яке здійснюється для  виключення дій окремих осіб або їх групи таким чином, щоб вони не могли одержати переваг перед іншими.

Ø Директивного регулювання, яке передбачає вплив уряду на ринок праці з урахуванням інтересів населення.

Ø Інструментальне регулювання за допомогою економічних, фінансових заходів (податків, субсидій), які сприяють росту пропозиції на ринку праці або зростанню зайнятості.



Два типи політики на ринку праці:

Ø активна – комплекс заходів спрямованих на підвищення конкурентоспроможності робочої сили: працевлаштування, консультування, сприяння в професійній перепідготовці;

Ø пасивна – комплекс заходів соціального захисту безробітних: реєстрація, виплата соціальної допомоги, надання пільг.

49. Основні напрямки діяльності МОП. Конвенції МОП

Свою головну мету МОП вбачає в тому, щоб сприяти забезпеченню в усьому світі соціальної справедливості в галузі економічних відносин. Саме на це має бути спрямована національна і міжнародна політика, програми, що розробляються організацією. Вони покликані сприяти створенню умов, за яких усі люди, незалежно від раси, віросповідання або статі, могли б реалізувати право на забезпечення свого матеріального добробуту і духовного розвитку в умовах свободи і гідності, економічної сталості та рівних можливостей.

Стратегія організації базується на таких головних принципах:  загальний і міцний мир може бути встановлений лише на грунті соціальної справедливості; існують умови праці, які призводять до несправедливості, нужди і злиднів для великої кількості людей, і це породжує таке невдоволення, яке ставить під загрозу мир і злагоду в усьому світі. Тому необхідно терміново поліпшувати такі умови праці; всі країни мають надати трудящим людські умови праці;  незабезпечення їх у будь-якій країні є перешкодою для інших народів, які бажають поліпшити становище трудящих у своїх країнах.

Як бачимо, для реалізації цих принципів необхідні міжнародні зусилля. Тому в основоположних документах МОП чітко сформульоване її намагання співпрацювати з урядами країн, а також відповідними міжнародними органами, на які покладена відповідальність за сприяння охороні здоров’я, освіті добробуту всіх народів.

Головний зміст своєї діяльності, таким чином, МОП вбачає в тому, щоб сприяти прийняттю державами світу таких програм, що спрямовані на вирішення найактуальніших для людей праці проблем. Це їх робота і побут, здоров’я й освіта, відпочинок, культура і т. ін. Організація намагається найбільшою мірою сприяти вирішенню таких завдань:

повна зайнятість і підвищення життєвого рівня;

зайнятість трудящих на таких роботах, де вони можуть отримати задоволення, застосовуючи повною мірою свою май-стерність та навички і зробити найбільший внесок у загальний добробут;

забезпечення, як засобу досягнення цієї мети, можливостей навчання  і пересування  робітників,  включаючи  міграцію з метою влаштування на роботу і поселення;

надання можливостей для всіх брати участь у справедливомуі розподілі здобутків прогресу в галузі оплати праці, робочого часу та інших умов праці;

дійсне визнання права на колективні переговори, спільні дії адміністрації й трудящих у справі поліпшення організації ви-робництва, співробітництво трудящих і підприємців у здійс-ненні заходів соціального і економічного характеру;

 розширення системи соціального забезпечення з тим, щоб надати його всім, хто потребує такого захисту, і повне медичне обслуговування;

необхідний захист життя і здоров’я трудящих усіх професій;



захист добробуту матері й дитини;

забезпечення необхідного харчування, житла, можливостей для відпочинку і підвищення культури;

надання однакових можливостей у галузі загальної й професійної освіти.

МОП приймає конвенції та рекомендації, що стосуються різних аспектів праці. Конвенції приймає Генеральна конференція більшістю голосів присутніх делегатів. Конвенція набуває статусу багатосторонньої міжнародної угоди після ратифікації її як мінімум двома державами – членами МОП і з цього моменту накладає певні зобов’язання як на ті держави, що ратифікували її, так і на держави, що не ратифікували конвенції.

Систематизовані Конвенції і Рекомендації МОП утворюють Міжнародний кодекс праці. З 1919 р. МОП прийняла біля 200 Конвенцій і Рекомендацій з широкого спектра питань у сфері праці. Це – основні права людини, зайнятість і навчання, умови праці або техніка безпеки і гігієна праці.

Право на працю – одне з основних прав людини. Уперше це право було проголошено у Загальній Декларації прав людини в 1948 році. Ст. 23 Декларації проголошує, що кожна людина має право на працю, вільний вибір роботи, справедливі і сприятливі умови праці, належні умови професіональної підготовки, соціальний захист, соціальну та медичну допомогу, самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства. У Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права зазначається, що право на працю – це право кожної людини отримати можливості заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується. Міжнародно-правові акти про працю підкреслюють неприпустимість примусової праці.

Європейська конвенція про права людини (1959 р.), Конвенція МОП №29 про примусову або обов’язкову працю (1930 р.) визначають примусову працю як будь-яку роботу або службу, що вимагається від будь-якої особи під загрозою покарання, якщо тільки ця особа не запропонувала добровільні послуги. При цьому зазначається, що не є примусовою праця, що застосовується в зв’язку з надзвичайними (непереборними) обставинами, внаслідок законів про обов’язкову військову службу, а також те, що виконується внаслідок судового вироку.

Конвенція №105 про скасування примусової праці вказує на неприпустимість примусової праці як засобу політичного впливу (виховання) або як міри покарання за наявність чи за висловлення політичних поглядів (переконань), протилежних встановленій політичній, соціальній або економічній системі. Саме ці дві конвенції (№29 і №105) ратифікувала найбільша кількість держав (Конвенцію №29 ратифікували 143 держави, а Конвенцію №105 – 129 держав).

Конвенція №87 (1949 р.) про свободу асоціації і захист права на організацію встановлює право всіх працівників і підприємців на створення і вступ в організацію за своїм вибором без отримання попереднього дозволу і визначає ряд гарантій діяльності без втручання органів державної влади. У цьому контексті виділяється Конвенція №98 про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів, яка передбачає захист від антипрофспілкової дискримінації, захист організацій працівників і підприємців від взаємного втручання, а також заходи по сприянню колективним переговорам.

Основний принцип міжнародно-правового регулювання праці – рівність у здійсненні прав і свобод людини. Рівність у праці виключає дискримінацію, під якою розуміється будь-яка відмінність, недопущення або перевага, що встановлюється за ознакою раси, статі, релігії, іноземного, соціального походження, віку, сімейного стану, що приводять до порушення рівності можливостей в галузі праці і занять. На це, наприклад, вказують такі конвенції МОП, як Конвенція №111 про дискримінацію в галузі праці й занять (1958 р.), Конвенція №100 про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності (1951 р.).

Конвенція №122 про політику в галузі зайнятості (1964 р.) спрямована на сприяння повній зайнятості для стимулювання економічного зростання та розвитку, підвищення рівня життя, задоволення потреб у робочій силі.

Конвенція № 88 (1948 р.) визначає коло діяльності служб зайнятості, зокрема допомога в працевлаштуванні, зміні професії, інформації щодо ринку праці та його еволюції, а також заходи, які ця служба повинна здійснити.

Конвенція №96 про платні бюро по найму передбачає дозвіл від компетентного органу влади і підлягають його контролю. При цьому вони не мають права надавати платні послуги, які перевищують тариф, що був установлений або схвалений контролюючим органом.

Конвенція №181 про приватні агентства зайнятості, правовий статус яких визначається відповідно до національного законодавства, і після консультацій з найбільш представницькими організаціями працівників і роботодавців вимагає від держави прийняття необхідних заходів для забезпечення адекватного захисту працівників щодо: вільного об’єднання, проведення колективних переговорів, мінімальної заробітної плати, доступу до соціального забезпечення і професіональної підготовки, безпеки і гігієни праці, охорони материнства і т.п.

Конвенція №142 (1975 р.) „Про розвиток людських ресурсів” зобов’язує державу-учасницю приймати і розвивати багатосторонні і скоординовані політику і програми професійної орієнтації і професійної підготовки, які тісно зв’язані з зайнятістю, зокрема через державні центри зайнятості.

Дія Конвенції №158 „Про розірвання трудових відносин” поширюється на всі сфери економічної діяльності і всіх працюючих по найму. Ця Конвенція визначає норми обґрунтування призупинення трудових відносин.

Конвенція №159 (1983 р.) „Про професійну реабілітацію і зайнятість інвалідів” констатує необхідність розробки та здійснення національної політики в галузі професійної реабілітації та зайнятості інвалідів. Вказана політика спрямована на те, щоб відповідні заходи щодо професійної реабілітації поширювались на всі категорії інвалідів, а також на сприяння можливостям зайнятості інвалідів.

Ряд конвенцій присвячених захисту трудових прав у галузі умов і охорони праці. Так, Конвенція №1(1919 р.) визначала, що тривалість робочого часу не може перевищувати вісім годин в день і сорок вісім в тиждень. Проте, в 1935 році Конвенція №47 прийняла рішення про скорочення робочого часу до 40 годин у тиждень. При цьому передбачається, що встановлення 40-годинного робочого тижня не тягне за ніякого зменшення заробітної плати. Години, відпрацьовані понад нормальну тривалість робочого часу, Конвенція розглядає як понаднормовані, які допускаються лише в певних випадках і підлягають додатковій оплаті.

У 1994 році Конвенція №175 вводить офіційний термін „працівник, зайнятий неповний робочий день” з рекомендацією не ідентифікувати його з працівником, який перебуває в умовах тимчасового безробіття, а також внаслідок процесів, що мають колективний характер внаслідок тимчасового скорочення нормальної тривалості робочого дня. Передбачені законом системи соціального забезпечення повинні бути пристосовані таким чином, щоб працівники, які зайняті неповний робочий, час користувались такими ж благами, як і основні працівники.

Конвенція №171 1990 року трактує нічну працю, як будь-яку роботу, яка здійснюється в проміжку між північчю і п’ятою годиною ранку протягом семи годин підряд. Відповідно до неї працівникам надається право на проходження безплатного медичного обслуговування і на отримання консультацій щодо того, як зменшити або уникнути ризику для здоров’я, пов’язаного з їх роботою.

Безпеці і гігієні праці присвячені Конвенція №155 (1981 р.) про безпеку і гігієну праці, Конвенція №161 (1985 р.) про служби гігієни праці, Конвенція №174 (1993 р.) про недопущення крупних промислових аварій, Конвенція №13 (1921р.) про свинцеві білила, Конвенція №115 (1960 р.) про захист від радіації, Конвенція №136 (1971 р.) про бензол, Конвенція №139 (1974 р.) про професійні ракові захворювання, Конвенція №162 (1986 р.) про азбест, Конвенція №170 (1990 р.) про хімічні речовини, Конвенція №119 (1963 р.) про забезпечення машин захисним обладнанням, Конвенція №127 (1967 р.) про максимальний вантаж, Конвенція №148 (1977р.) про виробниче середовище, Конвенція №176 (1995 р.) про безпеку і гігієну праці на шахтах, Конвенція №167 (1988 р.) про безпеку і гігієну праці в будівництві, Конвенція №120 (1964 р.) про гігієну в торгівлі і організаціях, Конвенція №127 (1929 р.) про вагу вантажів, що перевозяться на кораблях, Конвенція №32 (переглянута) (1932 р.) про захист докерів від нещасних випадків, Конвенція №152 (1979 р.) про техніку безпеки і гігієну праці [1].

Зокрема Україною ратифіковано 58 конвенцій.




Предыдущий:

Следующий: