Ответы на экзамен ИДПЗК

Відповіді на екзаменаційні питання з предмету ІДПЗК

1. Предмет і методи ІДПЗК.

Як і будь-яка інша наука, історико правові вчення мають свій предмет, об’єкт і метод дослідження, які тісно співвідносяться один з одним. Предмет будь якої науки — це певна, конкретна сфера об’єкта, який вивчається даною наукою. Понятійна структура об’єкта дослідження включає в себе певні явища зовнішнього світу, які перебувають під впливом процесу пізнавальної діяльності і практичного впливу людей.

Предмет ИГПЗС — держава і право окремих зарубіжних країн світу в процесі їх виникнення, проникнення, розвитку і функціонування у визначеної історичної обстановці, в хронологічній послідовності, на основі виявлення як загальних закономірностей цих процесів, так і закономірностей, що діють в рамках тих історичних епох, які є найважливішими етапами в розвитку конкретних суспільств.

Об’єктом вивчення історії держави і права є держава і право в процесі свого історичного розвитку, явища соціальної життя, що відбуваються в державно-правовій області. Наука історія держави і права спеціалізується на вивченні інститутів держави і права, політичного устрою певних країн світу (в даному випадку зарубіжних) в процесі їх виникнення, становлення і розвитку в конкретній історичній обстановці, в хронологічній послідовності законодавчі пам’ятники різних країн в історичному розвитку, в певні хронологічні періоди. При цьому виявляються історичні закономірності цих процесів, які діють в рамках певних історичних епох конкретних суспільств.

2. Визначте особливості державного устрою держав Давнього Сходу.

Тривалий час вважалося, що розвиток людського суспільства відбувався за схемою: первіснообщинний лад — рабовласницький — феодальний — капіталістичний з перспективою соціалізму і комунізму. Держави Стародавнього Сходу в цю схему не вписувались. Рабство тут було обмежиним. На Сході рабство мало патріархальний характер, раби були слугами у храмах і маєтках знаті і майже ніколи — основною продуктивною силою. При бажанні можна знайти ознаки родового ладу — общинне землеволодіння і самоуправління, феодалізму — користування землею відроблялося службою у війську правителя чи оброком і відробітком селянською працею. Що ж є характерним для азіатського способу виробництва? Основою життєдіяльності і виробництва виступає сусідська община. Її органи самоуправління регулюють правові відносини в колективі. Земля є власністю держави, однак община має право опосередкованої власності. Саме її органи розподіляють земельні ділянки між общинниками. Користування цими наділами можливе за умови виконання суспільних обов’язків і повинностей, сплати податків тощо.Джерелами рабства виступають полон, кабала (з обмеженнями), дітонародження в сім’ях рабів. Становище їх в цілому краще, ніж у Греції чи Римі, а кількість — відносно незначна. Найпоширенішу форму східної держави становила деспотія. Економічною основою влади деспота була державна власність на землю, податки, військову здобич. Влада спиралася на професійне, нерідко наймане, військо та централізовано скероване чиновництво. Сама ж царська влада, що дуже характерно для Сходу, обожнювалася.

3. Проаналізуйте кастово-варнову систему у древньоіндійському суспільстві. Найдавнішою формою соціальної стратифікації індійського населення є система варн, яка, можливо, почала формуватись ще в Доведійський період, але остаточно утвердилась із приходом у Північну Індію «аріїв». Поступово знатні роди, які постачали суспільству жерців-брахманів, царів-раджів та військову знать, перетворились на замкнені соціальні стани — варну брахманів та варну кшатріїв. Рядові общинники, переважно селяни та купці, стали варною вайшів. Пізніше з’явилась також варна шудрів, до якої входили здебільшого ремісники, наймити та раби. В історичній літературі систему варн часом називають кастовою. Проте варна і каста — це далеко не одне й те саме. Касти в Індії остаточно оформилися вже в середньовічну добу, вони існують і нині (їх налічується понад 10 тисяч). До касти входять представники однієї професії, що стала спадковою. Варни ж — інститути соціальні. Вони відрізнялися між собою передусім своїм суспільно-правовим статусом, місцем у певній релігійній системі, кодексом моралі й поведінки (дхармою), родинними зв’язками, професією. Вершину соціальної піраміди становили брахмани, яких релігійні тексти називали «володарями всесвіту», а населення вважало земними богами. Колосальний суспільний престиж випав на їхню долю завдяки тому, що вони монополізували релігійний ритуал. Кшатрії були військовою елітою (колісничними, кіннотниками, вожаками бойових слонів). Суспільний статус цієї варни був менш престижний, аніж брахманської, проте саме в руках кшатріїв зосереджувалися матеріальні ресурси держави й сама державна влада (раджами ставали здебільшого кшатрії). Байті займались торгівлею, землеробством, престижними видами ремесел, служили в піхоті, посідали дрібні адміністративні посади, проте на державну політику майже ніякого впливу не мали. Вони становили основну оподатковувану масу населення країни, бо брахмани й кшатрії (як і каліки, жінки та студенти) податку не платили. Всередині варн та паралельно з ними почали виникати дрібніші ендогамні колективи — джаті, що їх історики вважають або перехідною формою від варни до середньовічної касти, або вже готовими кастами. Соціальний інститут кастджаті, кількість яких і само ізольованість зростали, остаточно склався в «Золотий вік Гуптів» (IV—V ст. н. е.). У джаті об’єднувались люди переважно однієї професії. На відміну від варн, джаті мали свої органи самоврядування, свій релігійно-етичний кодекс (дхарму) та створену з членських внесків касу взаємодопомоги. З їхньою появою варнова система в Індії не зникла, вона залишилась, за образним висловом індолога, кістяком суспільства, а кастиджаті — його клітинами. Всіляких обмежень і заборон у межах станово-кастової системи аж ніяк не поменшало. Навпаки, каста прискіпливо регламентувала буквально кожен крок людини.

4. Проаналізуйте основні риси права Стародавнього Сходу.

Вже в III-II тис. до н.е. Стародавня Месопотамія відрізнялася високою культурою землеробства, писемності, введенням десяткової системи рахунку та появою перших найдавніших законів і статутів. Шумери любили строгий рахунок, порядок, організованість. Це був тріумф бюрократії і архаїчної законності. Не випадково релігія і офіційна традиція зображували поруч двох богинь: Нішу (покровительку законів, справедливості, правди,милосердя) і Нібалу (покровительку листи і звітності).Частково право цієї епохи можна представити по Законам Шульги (Закони Ур-Намму) і дійшли до нас фрагментами Законів Ешнунни. З правових норм, що входили до Законів Шульги, збереглося (іноді неповністю) менше трьох десятків. Серед них: покарання за перелюб,правила розлучення, покарання за неправдивий донос і за неправдиві свідчення, узаконення щодо шлюбу. Особливий інтерес представляють норми, що стосуються рабів: про повернення втікачів і про рабині,яка «визнала себе рівною своєї пані». Важливо відзначити, що така рабиня карається не в сваволі пана чи пані, але за законом. Інакше кажучи, раби в цей період ще розглядаються як особистості, а не як речі.З юридичних документів тієї епохи видно, що раби навіть могли заперечувати своє рабський стан в суді (втім, як правило, процес вони програвали). Основний вид покарання за Законами Шульги – грошова компенсація, яку винний сплачує потерпілому. Закони Ешнунни містять покажчики еквівалентних співвідношень міжосновними товарами і сріблом, тарифи за найм і роботу, покарання за різні правопорушення. Там же викладені норми сімейного права, боргового права, багато параграфи говорять про становище рабів. У Стародавньому Шумері військовий вождь — енсі, на стадії військової демократії обирається народними зборами, здійснював та судочинство нарівні з общинними судами. Пізніше за Законник Хаммурапі судова система перейшла під контроль царської адміністрації, роль общинних судів різко обмежилася.

Хаммурапі реорганізував судову систему, обмежив у ній роль жерців. Разом з тим він зберіг право общинних органів управління зрозгляду дрібних правопорушень, які караються вчинків, майновихспорів між общинниками, залишив звичаєве право. У Законнику згадується посаду професійних судовихслідчих, у процесах були задіяні і інші царські службовці. Увеликих містах були колегії царських судових чиновників, вони розбирализлочину і майнові спори осіб, що знаходилися в царських володіннях. Судовий процес у Вавілонії був усним і змагальним. Цеозначає, що справи порушувалися лише за скаргою зацікавленої сторони, ав ході процесу кожна зі сторін мала довести свої твердження.Судова система з реформ Хаммурапі стала більш централізованою,майже не залежною від жрецтва, а головним джерелом судових рішеньстало письмове право. Царські закони прирівнювалися до божественнихзвичаями. При складанні Кодексу в його основу було покладено старе звичайне право, шумерійські судебники, нове законодавство. Своїм законодавством Хаммурапі намагався закріпити суспільний лад держави панівною силою в якому мали бути дрібні і середні рабовласники. Це перший відомий збірник законів, висвячує рабовласницький лад, приватну власність. Важливе значення мали статті, присвячені власності. Земля як об’єкт власності мала два види: державна (царська і храмова) і общинна. Особливий правовий статус мали наділи землі за службу воїнам —майно (ілку), яке вважалося основним володінням цільового призначення. Царські чиновники також отримували земельні наділи. Земля, вода вважалися власністю царя та громади.

5. Дайте загальну характеристику «Законів Ману».

Закони Ману — пам’ятник давньоіндійської літератури, збірник настанов благочестивому індійцеві для виконання ним свого громадського, релігійного і морального обов’язку. Є однією з найраніших та найважливіших Дхарма-Шастр, що також входить у літературу Смріті. Назва Закони Ману (англ. Laws of Manu) була запропонована перекладом британського орієнталіста та судді верховного суду Бенгалії Сера Вільяма Джонса (William Jones), у 1794 році, і стала загальноприйнятою у багатьох країнах, проте вона не відповідає ані оригінальній назві пам’ятки, ані її загальному змістові; відповіднішою є Повчання Ману у дхармі(Манавадхармашастра).Тект викладається у вигляді співбесіди між мудрецем Ману та групою ріші, що просять його розповісти про «закони всіх соціальних класів» (1.2). Починаючи з цього твору, Ману стає стандартним авторитетом і у всіх наступних Дхарма-Шастра. Сам текст посилається на надприродні сили та в авторитетному тоні розповідає про Дхарму, на відміну від інших пов’язаних текстів, що в більшій мірі є спостереженнями або дослідженнями. За індуїстською традицією, Ману-Смірті є записом слів Брахми. «Ману-смріті» написана на санскриті, складається з 2684 віршів (шлок), які розбиті на 12 розділів, що містять в собі:I опис уявленнь про походження Всесвіту, станів (варн), людського суспільства;II — правила життя в період навчання;III-IV — правила життя сім’янина-господаря;V — деякі релігійні норми;VI — правила життя відлюдника;VII — повчання про обов’язки царя та управління державою;VIII — настанови щодо судочинства та юридичної практикиIX-X настанови щодо сімейних відносин, покарань за різні злочини, обов’язків членів варн;XI — приписи про каяття та обітниці задля спокутування скоєних гріхів;XII — опис посмертних відплат за погані справи в цьому житті. Закони називають сім можливих способів виникнення права власності: спадкування, дарування, купівля, завоювання, лихварство, виконання роботи, а також одержання милостині (гл. X, ст.115). Стародавній Індії був відомий і такий спосіб набуття права власності, як давність володіння (гл. VIII, ст. 147). При цьому підкреслювалось, що тільки при законному підтвердженні людина із володільця перетворюється на власника. Купувати речі можна було тільки у власника. Доводити право власності, посилаючись на добросовісне володіння, заборонялось. Якщо у добросовісного набувача виявляли вкрадену річ, то вона поверталась попередньому власнику.

6. Дайте загальну характеристику «Законів Хаммурапі»

Закони Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до Р. X. Причинами їх появи були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них суспільний лад; прагнення залагодити гострі соціальні суперечності, що на той час виникли в суспільстві. Текст Законів Хаммурапі був знайдений французьким ученим Ж.-Ж. де Морганом (1857-1924) у 1901 р. під час розкопок на місці столиці стародавнього Елама-м. Сузи, куди він, очевидно, був вивезений еламитянами як воєнний трофей. Закони були вирізьблені архаїчним клинописом на чорному базальтовому стовпі, заввишки 2,25 м. Сьогодні цей стовп зберігається в Луврі. Текст Законів складається з прологу, 282 статей і епілогу. У структурі Законів прослідковується певна система. Хоча клинописне право не знало поділу на «цивільне», «кримінальне» тощо, статті згруповані тематично: 1-5 присвячені процесуальним нормам, 6-126 -майновим відносинам, 127-195 — шлюбно-сімейному праву, 196-214 — покаранням за тілесні ушкодження, 215-282 — операціям з рухомим майном, пов’язаними з ним порушеннями та таксами оплати праці. У Законах Хаммурапі яскраво відображені основні риси стародавнього примітивного права. У юридичній літературі Закони Хаммурапі одні дослідники розглядають як збірник чинного на той час права, інші -як юридичний трактат, який відображає картину ідеальної справедливості, деякі -як звіт царя Хаммурапі перед Богом про свою діяльність та ін. Із них найбільш обгрунтованою, очевидно, є перша зі згаданих думок позиція. Власне закони справили значний уплив на формування пізніших пам’яток права Стародавньої Передньої Азії.

7. Визначте особливості суспільного і державного ладу Спарти.

Постійним суперником Афін у боротьбі за політичне домінування в регіоні виступала Спарта. її суспільний лад характеризується як аристократична республіка. В VI ст. до н. є. дорійські племена підкорили собі Мессенію, її землі стали спільною власністю переможців, а населення перетворене на державних рабів-ілотів. Для того, щоб утвердити і зберегти своє панування над корінними мешканцями Мессенії, дорійці були змушені об’єднатися з 12-ма ахейськими общинами. З того часу спільну спартанську обнщину очолювали 2 царі — дорійський і ахейський. Невелика група повноправних громадян спартіатів експлуатувала величезну кількість поневолених ілотів. Це, звісно, вимагало створення сильної воєнної організації. Чисельність спартіатів разом з сім’ями не перевищувала 10 відсотків від загальної кількості населення. Виховання дітей з 7 до 20 років стало справою держави, з 20 до 60 громадянин вважався військовозобов’язаним. Не пізніше 30 років він мав вступати у шлюб, придане було заборонене. Молоді спартіати мусили здобувати собі харчування набігами на господарства ілотів, двічі на рік ілотам оголошувалася «війна», під час якої озброєні підлітки убивали цих беззбройних напіврабів. Спарта, схоже, єдина держава, де убивство, пограбування, крадіжки вважалися похвальною справою, якщо об’єктом злочину було життя і майно підкореного населення.

Спартіатам заборонялося займатися ремеслом, торгівлею, фінансово-кредитними операціями. «Довірити» цю діяльність ілотам вони не могли, але й обходитись без зброї, посуду, одягу тощо було неможливо. В згаданих сферах були зайняті т. зв. періеки — особисто вільні люди без політичних прав. Періе-ків також використовували у війську як легкоозброєних воїнів. Вони ж платили державі данину і були проміжною ланкою між 200 тис. ілотів та 8 тисячами спартіатів. Цим співвідношенням пояснювався допуск періеків до військової справи і дещо легші умови життя. На чолі вільної общини стояли два царі — дорійський та ахейський. У військовий час це були воєначальники, у мирний — вищі жерці. Влада царів була спадковою, їм належали великі ділянки родючої землі та визначена частка військової здобичі. Для обмеження царської влади щорічно усіма повноправними спартіатами обиралася колегія ефорів (спостерігачів) з 5 чол. Ефори стежили за розподілом військової здобичі, вводили податки. З середини VI ст. до н. є. мали найширші повноваження в управлінні, нагляді та судочинстві. Вони ж скликали Раду старійшин (герусію) та народні збори, вели переговори з іноземними послами. Старший ефор — епонім давав своє ім’я назві року. Звіт ефори складали лише перед своїми наступниками.

Народні збори (апела) формувалися з одружених громадян віком від ЗО років. Виступати на зборах, пропонувати закони чи кандидатів на посади дозволялося лише посадовим особам. Збори висловлювали своє рішення зазвичай криком. Судді сиділи в ізольованому приміщенні і прислухалися до того, як кричать обидві сторони (згідні і незгідні), визначаючи переможця. У сумнівних випадках практикувався поділ голосуючих на дві частини шляхом розходження у різні сторони. Однак власті своїми постановами могли оголосити рішення зборів недійсними, а самі збори розпустити.

Рада старійшин складашся з 28 членів-геронтів, які обиралися народними зборами з представників найбільш знатних родин, не молодших за 60 років. Герусія провадила усі поточні справи держави та була її вищою судовою інстанцією. До герусії також входили і обидва царі, і лише цей орган мав право зміщення царів. Оскільки геронти обиралися довічно, а питання, що виносилися на розгляд народних зборів, готувалися винятково герусією, можна говорити про виняткову роль цього органу. Загалом геронти ні перед ким не були відповідальні.

8. Дайте оцінку значенні реформ Тезея, Солона, Клісфена в Афінах.

Однією з наймогутніших грецьких держав-міст були Афіни. Вони розташовувались у центрі грецької області, що звалася Аттикою. Наприкінці II тис. до Р. X. територію Аттики населяли чотири іонійські племені, кожне з яких мало свої народні збори, раду родових старійшин, вождя (базилевса), воєначальника. Вважається, що саме ці племена стали основою Афінської держави, першим кроком до утворення якої стали реформи Тезея (VII ст. до Р. X.). Унаслідок реформ Тезея військова демократія, що існувала в племенах, була замінена на військово-аристократичну республіку. Главою такої держави стає архонт. Остаточно ж процес створення афінської державності було завершено реформами Солона та Клісфена. Народні збори стали найвищим органом влади, в роботі яких брали участь громадяни, котрим виповнилося 20 років.Було створено Раду 400, яка готувала справи для обговорення їх на народних зборах і здійснювала загальне управління країною. До її складу кожна філа щорічно обирала від громадян перших трьох класів на народних зборах по 100 представників з віковим цензом від ЗО років. Було створено й новий судовий орган — геліею. Це була судова установа Афін, яка складалася з 6000 осіб, які обиралися щорічно жеребкуванням з громадян усіх чотирьох класів, які досягли 30-літнього віку. Геліея поділялась на 10 колегій — дикастерій.

У 509 р. до Р. X. першим архонтом Афін було обрано Клісфена, що провів низку реформ, зміст яких зводився до такого: було запроваджено новий територіальний поділ Греції. Аттика поділилася на 10 територіальних округів-філ, — кожна з яких складалася з трьох територій (трітгій)-міської, приморської та землеробської. Тери торії поділялися на деми. Так, на зміну родовому прийшов територіальний принцип поділу населення, в результаті якого відбувається його змішування, роз’єднання та послаблення сили впливових родів;

замість Ради 400 утворено Раду 500 (буле), до якої кожна з 10 територіальних філ обирала по 50 осіб; створено колегію 10 стратегів-Ію одному від філи, що виконували функції військових керівників, хоча мали й значні адміністративно- політичні повноваження; запроваджено, так званий, остракізм — «суд черепків» метою! якого була охорона держави від можливого перевороту та захоплення і влади тираном. Реформами Клісфена було завершено тривалий процес становлення держави в Афінах.

9. Охарактеризуйте державний устрій Афін у V-IV ст. до н. е.

По суті кожний громадянин брав участь в управлінні. Кожних 2-3 роки він отримував місце в геліеї, не менше 2-х разів за життя ставав членом Ради п’ятисот (буле). На перший погляд, така реальна демократія мала б служити зразком й ідеалом не лише для древніх часів, а й для наступних століть. Участь усіх громадян у прийнятті законів, здійсненні правосуддя, змінність і підзвітність посадових осіб, колегіальність у вирішенні питань, авторитетність і остаточність винесених рішень — все це разом узяте забезпечувало ефективність афінської системи державного управління. Населення мало широкі соціальні гарантії, бідніше селянство могло розраховувати на отримання землі за рахунок завойованих територій. У свою чергу, таке врахування інтересів усіх громадян зумовлювало високу морально-політичну єдність афінського суспільства, забезпечувало необхідну стійкість армії і флоту, утримувало усіх громадян від асоціальних вчинків під загрозою втрати громадянства — незшіежно від соціального становища. Серед недоліків цієї системи відзначимо такі:

По-перше, Афіни були полісом, чисельність вільних громадян котрого не перевищувала кількох десятків тисяч чоловік. Для більш значних державних формацій подібна пряма демократія не змогла б бути такою ж ефективною.По-друге, матеріальне і. у певному розумінні, моральне благополуччя Афін будувалося на використанні праці сотень тисяч абсолютно безправних рабів. Виплати за участь у народних зборах та виконання інших державних функцій, наділення неімущих землею тощо вимагали великих матеріальних засобів. У кінцевому підсумку ці блага досягалися ціною жорстокого пригнічення рабів, метеків, вільновідпущеників. По-третє, Демократія сприяла піднесенню Афін, вона ж призвела до їх занепаду. Соціальні гарантії розслаблювали нижчі верстви повноправного населення, чий життєвий мінімум був практично гарантований, утверджували презирливе ставлення до праці. Надалі верхи втрачали смак до подальшого збагачення. Оскільки над кожним громадянином тяжіла загроза остракізму і практично кожний міг потрапити під суд за звинуваченням у зловживанні службовим становищем, майнові злочини тощо, то верхівка афінського суспільства вимушено загравала з низами. Вигідніше було роздати частину майна у вигляді подачок, ніж під справжнім чи надуманим приводом бути засудженим до конфіскації усього майна.

10. Охарактеризуйте основні риси афінського права.

До реформ Солона в Афінській державі основним джерелом права був звичай. У до Р. X. виникають закони, ;Іле, попри їх появу, звичаєве право відігравало велику роль у регулю-ІІанні тогочасних суспільних відносин. Так, найдавніші Закони архонта Драконта (621 р. до Р. X.) були просто записом норм чинного Іиичаєвого права. До нас вони не дійшли, але, як відомо, відзначалися надзвичайною жорстокістю (звідси розмовне «драконові закони»), нозаяк передбачали страту не тільки за вбивство, але й за крадіжку овочів, ледарство тощо. Самі греки говорили, що ці закони написані не чорнилом, а кров’ю. Існують перекази, що коли самого законодавця іапитали, чому він майже за всі злочини призначає страту, Драконт піби-то відповів, що цього виду покарання заслуговують незначні покарання, а для значних він не зміг придумати більшого. Попри жорстокість і технічну недосконалість, Закони Драконта мали важливе історичне значення, оскільки вони вперше відобразили судову практику, вводили нові правила судочинства, обмежували кровну помсту та забороняли самосуд, упорядковували майнові й інші відносини. Усе ж таки право набуває цивілізованішої форми та стає гуманнішим, порівняно з реформами Солона.

Афінське право не було систематизованим, не всі правові інститути були достатньо розроблені. Наприклад, інститут права власності основну увагу відводив володінню та не містив власне визначення права власності як абсолютного права особи. Остаточно було закріплено право власності на землю, тварин і рабів. Особливістю права власності було те, що обмежувалася концентрація в руках однієї особи надто великих земельних володінь.

Зобов’язальне право знало різні види договорів (купівлі-продажу, найму, позики, товариства, поклажі тощо), які укладалися, переважно, в письмовій формі та забезпечувалися закладом, завдатком, поручительством.У шлюбно-сімейних відносинах право забезпечувало провідну роль чоловіка, жінки ж були позбавлені багатьох прав. Спадкування могло здійснюватися за законом і за заповітом. Батько мав право позбавити синів спадку. Кримінальне право розрізняло злочини проти держави та проти особистих інтересів. Найтяжчими злочинами вважалися: державна

зрада, обман народу, образа богів, крадіжка храмового майна. Ті, хто скоїв державні злочини, оголошувалися поза законом, і кожен мав право їх убити. До серйозних злочинів належали: вбивство, зрада дружини й образа. Серед злочинів проти власності найтяжчими вважалися крадіжка майна та підпал. Покарання були такі: смертна кара (засудженому надавали право прийняти отруту), штраф, тілесні покарання (для рабів), позбавлення волі (застосовувалося лише як запобіжний захід, щоб недопустити втечі), агамія (позбавлення політичних прав і повна або часткова конфіскація майна), відшкодування збитків, продаж у рабство та ін.

11. Дайте оцінку реформі Сервія Туллія у Римі.

Шостим за порядком царем якого обрали римляни, був Сервій Туллій (578-534 рр. до Р. X.). Він увійшов в історію Стародавнього Риму як цар, який запровадив низку реформ, що завершили перетворення родової общини на державу, ліквідували привілеї патриціїв, зрівнявши їх у правах з плебеями, сприяли переходу до республіки. Усе вільне чоловіче населення Риму (і патриції, і плебеї) було поділено на п’ять класів залежно від майнового (а не за належністю до родової аристократії — як раніше) цензу. Кожний клас виставляв певну кількість військових одиниць — центурій (сотень) — і отримував таку ж кількість голосів у Народних зборах (коміціях). Загалом було 193 центурії. Поза класами залишалися найбідніші прошарки суспільства — пролетарі. Вони виставляли одну центурію та мали один голос у Народних зборах.Отож, більшість голосів в центуріальних коміціях належала заможним громадянам. Усі центурії поділялися на «молодших» (від 17 до 46 років, які мали йти на війну) та «старших» (від 46 до 60 років — перебували в резерві).

Кожні п’ять років мала відбуватися переоцінка майнового стану римських громадян. Запроваджені реформою центуріальні коміції (як новий вид народних зборів), поступово замінили куріатш коміції. Кожна центурія в центуріальних зборах мала один голос. Рішення приймалося більшістю голосів. Територіальне країна була поділена на чотири міських і 17 сільських триб (округів). На чолі триб стояли голови, що відповідали за збирання податків, набір війська, визначали майнову спроможність громадян. Діяли трибутні збори. У Народних зборах виникає нова складова частина — трибутні коміції. Реформи Сервія Туллія створили умови для формування в Римі аристократичної республіки, що й відбулося після вигнання у 509 р. до Р. X. центуріальними зборами останнього царя.

12. Проаналізуйте систему органів державної влади і управління республіканського Риму.

У 509 р. до Р. X. у Римі встановилася республіка, центральними органами якої були Народні збори, Сенат і магістрати. Народні збори формально вважалися найвищим органом влади й поділялися на три види:

центуріатні коміції- приймали закони, вирішували питання війни та миру, обирали вищих магістратів, виконували судові функції (у злочинах, за які було передбачено смертну кару); трибутні коміції — збори мешканців територіальних триб, на яких ухвалювалися менш важливі рішення: обирали нижчихмагістратів, розглядали скарги громадян, з III ст. до Р. X. набули права приймати закони. Існували два види зборів по трибах: для патриціїв і плебеїв (постанови яких називалися «популісцита»), і лише для плебеїв (постанови називалися «плебісцита»); 3) куріатні коміції-в їх роботі брали участь тільки патриції, але вони спочатку втрачають політичні функції, а згодом і зовсім зникають. Народні збори скликали вищі посадові особи, що головували на них. Важливу роль у Римській державі відігравав Сенат, який був постійним органом і відав фінансами держави, чеканкою монет, розподілом провінцій, керував військовими справами, розглядав законопроекти, затверджував рішення Народних зборів, приймав рішення із зовнішньополітичних питань, затверджував вибори посадових осіб. Посада сенатора була довічною.

13. Визначте основні повноваження ординарних магістратур у Римі.

Магістрати — сукупність посадових осіб, які виконували різноманітні управлінські та судові функції. Вони обиралися центуріатними зборами чи трибутними коміціями на один рік. Найважливішими принципами організації та діяльності магістратів були: виборність, колегіальність, строгість, відповідальність перед народом, безоплатність. Усі магістрати поділялися на ординарні й екстраординарні, а ординарні — на вищі та нижчі. Вищими ординарними магістратами були консули. Їх було двоє, обиралися на один рік і очолювали всю систему магістрату, стежили за виконанням законів, командували військом, головували в Сенаті й Народних зборах, мали право скасовувати рішення інших магістратів, вирішували питання управління. Претори були помічниками консулів і здійснювали керівництво судочинством, охороною громадського порядку, мали право видавати загальнообов’язкові постановию. Цензори обиралися один раз на п’ять років і встановлювали майновий ценз громадян, складали списки сенаторів, слідкували за дотриманням норм моралі.

14. Проаналізуйте зміни у державному далі Рима у період принципату.

Сенатори наділили Октавіана почесним титулом Августа. Октавіан Август намагався, на відміну від свого усиновителя, якнайменше підкреслювати монархічний характер своєї влади. Тому він називав себе «першим серед рівних», або принцепсом, Принципат можна було б визначити як монархію під виглядом республіки. Сенат і усі республіканські установи зберігалися. Октавіан і 13 разів обирався консулом. Мав також владу трибуна, був верховним жерцем, отримав почесний титул «батька вітчизни». Всі республіканські посади зосередилися в одних руках.

За Августа була скорочена армія, але створена т. зв. преторіанська гвардія, яка становила особисту охорону імператора. Роль народних зборів різко зменшилась. їх функції перейшли до принцепса і Сенату. Сенат міг видавати закони, призначати і зміщувати магістратів, включаючи вибір і зміщення самого принцепса. Одночасно Сенат був і вищою судовою інстанцією.

Разом із сенаторами верхівку суспільства становили вершники. Це були офіцери і чиновники, у чиєму володінні перебувало — близько 100 га орної землі.

Відносно рабів імператорами проводиться політика терору і насильства. Імператор Август вводить закон, за яким смертній карі підлягають усі раби, які в момент убивства господаря перебували у маєтку.

15. Визначте особливості державного устрою Римської імперії у період домінату.

«Золотий вік» Римської імперії був нетривалий. У 192 р. загинув останній імператор династії Антонінів — Коммод. Після його смерті на престол сідає Семптимій Север Його влада має відверто військовий характер. Після убивства останнього з імператорів династії Севе-рів влада деякий час перебувала у руках Максиміна. Та й він був невдовзі убитий/ Внутрішня нестабільність імперії призводить до частих наскоків варварських племен: Від Риму відпав ряд провінцій — Галлія, Британія, Іспанія.

Імператорська влада знову зміцнюється. З 284 до н. е. в Римі встановлюється домінат. Монархічний лад типу східної деспотії. Рештки старих республіканських установ зникають, Сенат перетворюється усього лише на міську раду Риму. Влада домінуса вважається вищою від законів і обожествляється. Управління здійснюється на суворо централізованій основі під патронатом чиновників. Підготовка законопроектів і обговорення питань зовнішньої і внутрішньої політики виконується тепер державною Радою, яка діє при імператорі і за його дорученням. Домінус спирається на постійну армію, служба в якій вважається почесною професією. Чиновники отримують форму одягу, привілеї, пенсії. Крім військового відомства, важливе місце в державі належить і відомству фінансовому.

16. Дайте оцінку ролі республіканських органів правління у період принципату і домінату.

Сенатори наділили Октавіана почесним титулом Августа. Октавіан Август намагався, на відміну від свого усиновителя, якнайменше підкреслювати монархічний характер своєї влади. Тому він називав себе «першим серед рівних», або принцепсом, Принципат можна було б визначити як монархію під виглядом республіки. Сенат і усі республіканські установи зберігалися. Октавіан і 13 разів обирався консулом. Мав також владу трибуна, був верховним жерцем, отримав почесний титул «батька вітчизни». Всі республіканські посади зосередилися в одних руках.

За Августа була скорочена армія, але створена т. зв. преторіанська гвардія, яка становила особисту охорону імператора. Роль народних зборів різко зменшилась. їх функції перейшли до принцепса і Сенату. Сенат міг видавати закони, призначати і зміщувати магістратів, включаючи вибір і зміщення самого принцепса. Одночасно Сенат був і вищою судовою інстанцією.

Разом із сенаторами верхівку суспільства становили вершники. Це були офіцери і чиновники, у чиєму володінні перебувало — близько 100 га орної землі.

Відносно рабів імператорами проводиться політика терору і насильства. Імператор Август вводить закон, за яким смертній карі підлягають усі раби, які в момент убивства господаря перебували у маєтку. «Золотий вік» Римської імперії був нетривалий. У 192 р. загинув останній імператор династії Антонінів — Коммод. Після його смерті на престол сідає Семптимій Север Його влада має відверто військовий характер. Після убивства останнього з імператорів династії Севе-рів влада деякий час перебувала у руках Максиміна. Та й він був невдовзі убитий/ Внутрішня нестабільність імперії призводить до частих наскоків варварських племен: Від Риму відпав ряд провінцій — Галлія, Британія, Іспанія.

Імператорська влада знову зміцнюється. З 284 до н. е. в Римі встановлюється домінат. Монархічний лад типу східної деспотії. Рештки старих республіканських установ зникають, Сенат перетворюється усього лише на міську раду Риму. Влада домінуса вважається вищою від законів і обожествляється. Управління здійснюється на суворо централізованій основі під патронатом чиновників. Підготовка законопроектів і обговорення питань зовнішньої і внутрішньої політики виконується тепер державною Радою, яка діє при імператорі і за його дорученням. Домінус спирається на постійну армію, служба в якій вважається почесною професією. Чиновники отримують форму одягу, привілеї, пенсії. Крім військового відомства, важливе місце в державі належить і відомству фінансовому.

17. Охарактеризуйте принципи діяльності вищих державних осіб у Римі.

У 509 р. до Р. X. у Римі встановилася республіка, центральними органами якої були Народні збори, Сенат і магістрати. Народні збори формально вважалися найвищим органом влади й поділялися на три види:

центуріатні коміції- приймали закони, вирішували питання війни та миру, обирали вищих магістратів, виконували судові функції (у злочинах, за які було передбачено смертну кару);

трибутні коміції — збори мешканців територіальних триб, на яких ухвалювалися менш важливі рішення: обирали нижчихмагістратів, розглядали скарги громадян, з III ст. до Р. X. набули права приймати закони. Існували два види зборів по трибах: для патриціїв і плебеїв (постанови яких називалися «популісцита»), і лише для плебеїв (постанови називалися «плебісцита»);

3) куріатні коміції-в їх роботі брали участь тільки патриції, але вони спочатку втрачають політичні функції, а згодом і зовсім зникають. Народні збори скликали вищі посадові особи, що головували на них. Важливу роль у Римській державі відігравав Сенат, який був постійним органом і відав фінансами держави, чеканкою монет, розподілом провінцій, керував військовими справами, розглядав законопроекти, затверджував рішення Народних зборів, приймав рішення із зовнішньополітичних питань, затверджував вибори посадових осіб. Посада сенатора була довічною.

Магістрати — сукупність посадових осіб, які виконували різноманітні управлінські та судові функції. Вони обиралися центуріатними зборами чи трибутними коміціями на один рік. Найважливішими принципами організації та діяльності магістратів були: виборність, колегіальність, строгість, відповідальність перед народом, безоплатність. Усі магістрати поділялися на ординарні й екстраординарні, а ординарні — на вищі та нижчі. Вищими ординарними магістратами були консули. Їх було двоє, обиралися на один рік і очолювали всю систему магістрату, стежили за виконанням законів, командували військом, головували в Сенаті й Народних зборах, мали право скасовувати рішення інших магістратів, вирішували питання управління. Претори були помічниками консулів і здійснювали керівництво судочинством, охороною громадського порядку, мали право видавати загальнообов’язкові постановию. Цензори обиралися один раз на п’ять років і встановлювали майновий ценз громадян, складали списки сенаторів, слідкували за дотриманням норм моралі.

18. Розкрийте сутність реформ Деоклетиана у Римі.

Реформи у період домінату розпочав імператор Діоклетіан. Він провів податкову реформу. Колишні непрямі податки замінюються уніфікованим подушно-поземельним податком, який збирався натурою і був вищим. Було також здійснено монетну реформу, в обіг випущена повноцінна золота монета, поруч зі срібною і бронзовою. Едикт про тверді ціни на товари і послуги (301 р.) став першою спробою державного регулювання цін як на предмети першої необхідності, так і на оплату праці. Наприклад, гонорар адвоката був вищим за одноденну плату мідника у 15 разів.Враховуючи сепаратистські тенденції ряду провінцій, Діоклетіан розукрупнює імперію на 101 провінцію, що об’єднані у 12 т. зв. діоцезів. Це призвело до зменшення сили і, відповідно, можливості самостійних дій управителів провінції. З іншого боку, Діоклетіан ділить імперію на чотири частини («тетрархія») і призначає собі співправителів, два августы — для західної і східної частин імперії (імперії, в свою чергу, ділилися на дві префектури), добирали собі співправителів — двох цезарів. Тепер чотири співправителі спільно придушують спроби самозваних претендентів на престол.Кожний з них наділений найвищими повноваженнями на своїй території, але намагання стати одноосібним правителем відразу наштовхується на опір решти трьох співправителів. Цей механізм на якийсь час зупинив калейдоскопічну зміну імператорів, внутрішньо зміцнив державу, дозволив організувати відсіч варварам на кордонах імперії. Сама армія зросла приблизно на третину і була розділена на дві частини. Перша стояла на кордонах держави, друга посилалася на підкріплення туди, де виникала у цьому потреба. У 305 р. Діоклетіан добровільно зрікся влади.

19. Охарактеризуйте форми середньовічної держави у Західній Європі.

З падінням західної Римської імперії (476 р.) завершився період історії Стародавнього світу та розпочалася історія середніх віків — доба феодалізму, яка тривала тисячу років (У-ХУ ст.).Розвиток державно-правової думки здійснювався відповідно до поетапного розвитку феодального суспільства, а на її особливості великий вплив справило християнство і римо-католицька церква.Середньовічне мислення Західної Європи в основі своїй теократичне. Всі пануючі на той час християнські вчення зводились до постулату, що спасіння людини винятково залежить від церкви, єдиної інституції, якій належить відпущення гріхів і оцінка чеснот віруючих. Зміст цих учень зумовлювався об’єктивними тенденціями розвитку ранньофеодального суспільства і утвердженням християнства, яке в 311 р. стає офіційно дозволеним, а під кінець IV ст.- пануючою релігією Римської імперії. Воно підпадає під опіку і контроль з боку римських імператорів, які, будучи зацікавленими в уніфікації віросповідань підданих, всіляко сприяли новій релігії.

20. Дайте оцінку ролі церкви у середньовічній державі і праві Західної Європи.

Межі християнського світу певний час практично співпадали з межами Римської імперії, так що сан імператора був водночас саном єдиного верховного світського предстоятеля всіх християн світу. У період кризи слабкість, а згодом і крах державності в західній частині імперії сприяли піднесенню влади римського єпископа (папи), який перебрав на себе і світські функції. середньовіччя аквінський оккам падуанський. Прагнення церкви утвердити своє панування над державою стало політичним догматом середньовіччя. Поряд з цивільним правом формувалося право церковне, яке намагалось поширити свою компетенцію і підпорядкувати церкві життя мирян у правовому аспекті. Теологія поступово утверджувала свою перевагу в царині інтелектуальної діяльності, перетворюючи науки і філософію на своїх служниць. Ідейне панування християнської релігії і церкви обумовило ту обставину, що основні положення державно-правової думки набули релігійного оформлення. Йдеться про те, що догмати церкви етапи водночас політичними аксіомами, а біблейні тексти у будь-якому суді (світському чи церковному) мали силу закону. Поза християнською доктриною не виникало будь-яких уявлень про державу і право. На період раннього феодалізму (Х-ХІ ст.), провідним було вчення трьох великих мислителів — отців католицької церкви, що жили через два століття після офіційної легалізації церкви: св. Амвросій (друга пол. IV ст.), св. Августин (поч. V ст.), св. Григорій (друга пол. VI ст.). Ніхто з них не мав на меті створити систематизовану церковну філософію та оформити стосунки церкви й держави, і все ж висловлені ними погляди стали підвалиною християнських переконань і складовою частиною теологічної концепції взаємин церкви і держави.Ідейною засадою теоретичних міркувань мислителів доби раннього середньовіччя було положення — про існування єдиного християнського суспільства, яке охоплює увесь світ. Після Бога це суспільство має ще дві голови — папу й імператора, два принципи влади: духовне правління — священиків і світське — королів. У духовних справах юрисдикція церкви поширюється на всіх християн, включаючи й імператора, який як християнин вважався чадом церковним (перебуває всередині церкви, а не над нею). Отже, суперечки між двома ієрархіями (церквою і державою) за вплив на суспільство в правовому відношенні є винятково юрисдикційними. Ці роздуми стали засадовими в теорії «двох мечів», концепцію якої виклав папа Гелазій І наприкінці V ст. Основні положення теорії спирались на довільне тлумачення цитат із Євангелій — імператор одержує свій меч від церкви, а відтак зобов’язаний служити їй своїм мечем. В питаннях віри він повинен залишати право останнього слова за церквою і мусить радше вчитися, аніж навчати. Захищаючи право церкви на провід у суспільстві, отці церкви створили засади теократичних теорій, які почали домінувати з розвитком феодалізму (XI — поч. XVI ст.). Засадовим у теократичних теоріях було твердження, що держава зобов’язана підпорядковуватися церкві, а світські правителі мусять коритися їй як християни (чада церкви). На час феодалізму церква зміцнила своє економічне становище, перетворившись у великого феодала, а церковники — у великих землевласників (феодалів). Священики високого сану завдяки багатству, авторитету в суспільстві і особливо завдяки своїй освіченості, активно переймались проблемами світського життя і часто займали високі посади в державі. Поступово моральна і духовна вищість священиків у суспільстві трансформувалася у вимогу юридичного підтвердження такого стану. Політична думка відразу ж відреагувала на подібні прагнення. її головною проблемою стає боротьба між: світською і духовною владами за вплив на суспільство.Зміст правової свідомості визначався світоглядними параметрами. Духовним джерелом таких понять як «справедливість», «право», «закон» була Біблія. Наприклад, всі були переконані, що приписи закону є неспростовними і, що він має фундаментальне значення для упорядкування суспільних відносин на землі. Справедливість же зобов’язує застосовувати до обвинувачених два крайніх заходи: жорстоку кару в повному обсязі або помилування.

21. Проаналізуйте основні риси феодального права у країнах Західної Європи.

Першими джерелами права Франції були звичаї та збірники звичаєвого права — кутюми. На Півночі Франції до XIII ст. кутюми існували в усній традиції, на Півдні кутюми, в яких збереглися елементи римського права, набули письмового оформлення. У Франції в XV ст. нараховувалося близько 60 провінційних і понад 300 місцевих кутюм. Вони визначали порядок судочинства, склад судових органів, форми феодальної власності, васальні зв’язки та взаємини феодалів, становище міщан, селян, майнові й шлюбно-сімейні відносини тощо. Більш повними та цінними були збірки: «Великий нормандський судебник»; «Кутюми Бовезі», Паризька кутюма, записана д’Аблежем у складі «Великого французького судебника».

З 1453 р. за наказом Карла VII розпочалися роботи з уніфікації звичаєвого права, але вони не були завершені. У 1724 р. Бурдоде Рішбур видав загальний звід кутюм. Французька буржуазна революція 1789 р. скасувала чинність кутюм у сфері власності, шлюбу та сімейних відносин. Остаточно кутюми були відмінені після введення Цивільного кодексу Наполеона І (1804 р.).

Право власності регулювало, насамперед, земельні відносини. Для права феодальної власності були властиві такі риси: ієрархічна структура земельної власності; становий характер; обмеження в розпоряджанні феодальною земельною власністю; особливий порядок спадкування — майорат.

Зобов’язальне право передбачало різні види договорів: купівлі-продажу, міни, дарування, позики та ін.

Сімейне право перебувало під сильним упливом церкви. Шлюб і сім’я регулювалися переважно нормами канонічного права. Не допускалися шлюби між близькими родичами. Шлюбний вік для чоловіків становив 14 років, для жінок- 12. З розвитком держави та з її централізацією кримінальне право набуває все більш репресивного характеру. Усі злочини поділялися на декілька категорій: проти релігії; проти держави; -проти приватних осібМетою покарання стає відплата та залякування.

Важливу роль відігравало міське право, що регулювало відносини в галузі ремесла й торгівлі та фіксувалося в міських статутах. Широко були відомі міські статути Кельна, Магдебурга, Любека. Право захищало приватну власність, насамперед, на землю.

ієрархічна структура земельної власності, становий характер, обмеження в розпоряджанні, особливий порядок спадкування — майорат. Зобов’язальному праву були відомі різні види договорів: купівлі-продажу, міни, дарування, позики та ін. Однак тривалий час замкнений характер феодального виробництва гальмував розвиток товарно-грошових відносин, а отже й зобов’язального права.

На сімейне право сильний уплив справляла церква. Переважно, саме нормами канонічного права регулювалися шлюб та сім’я. Заборонялися розлучення, позашлюбні зносини, шлюби з близькими родичами. Шлюбний вік був низьким і становив для чоловіків 14 років, а для жінок- 12. Жінка перебувала в підпорядкованому від чоловіка становищі, всюди мала слідувати за ним, не мала права без його згоди укладати договори, складати заповіт, розпоряджатися майном тощо. Щоправда, в роздільному майні виділялися частки, що враховувалися та переходили в спадок окремо. За нормами ленного права земля могла переходити в спадок тільки до одного із синів, а за земським правом -у рівних частках до всіх синів.Кримінальне право оперувало такими загальними поняттями: умисел і необережність; обставини, що обтяжують провину; співучасть тощо. Визнавалися різні види злочинів: проти релігії; проти моральності; проти держави; проти особи; проти власності; проти правосуддя. При визначенні покарання суд зважав на станову приналежність сторін. Основною метою покарання було залякування. Основні види покарань того часу: смертна кара, членоушкодження, тілесні та ганебні покарання, ттюремне ув’язнення, вигнання, штраф.

Судовий процес спочатку має змагальний, а згодом -слідчий характер.

22. Дайте характеристику середньовічного міського права у Західній Європі.

У XI-XII століттях, раніше всього в Італії, починає складатися міське право. Міські республіки Італії вельми рано набули право на власний суд. Здійснювався він, як правило, особою, що належали до вищої адміністрації. Рішення його, в тому числі і по конкретній справі, набувало значення загальної норми. Не слід думати, що в кожному разі рішення ці «винаходилися». Італія перебувала в жвавих зносинах з Візантією, сприймаючи від неї право і досвід. А потім почалося відродження римського права. Купці Німеччини та Франції, перебуваючи у справах в Італії, ставали очевидцями судових спорів, а нерідко і самі заявляли позови або відповідали за позовами інших. Повертаючись на батьківщину, вони приносили з собою новий правовий досвід і прагнули прищепити його на рідному грунті. Кожна гільдія, як і кожен цех, мала свій власний суд і порівняно нескладна судочинство. Гильдейськие і цехові судді не були пов’язані кутюмов, могли вирішувати справи по «справедливості». При такому положенні запозичення чужого права було справою нескладною. З плином часу з’являються в середньовічній Європі компіляції торгового права, морського права, міські статути та ін Тут широко застосовуються римське право, торговельні та інші звичаї. Міські статути XII століття (Валансьєн, Фрайбурга) містять постанови про поліції, ринку, про обов’язки по відношенню до сюзерена, про кримінальному та цивільному праві та ін. Вельми звичайним було те, що одне місто запозичив право в іншого. У Німеччині в цьому відношенні зразком служили статути Кельна, Магдебурга, Любека та інших великих торгових центрів. Кельнське право було засвоєно тридцятьма містами; гамбурзьке широко застосовувалося в Прибалтиці, магдебурзьке — в Сілезії, Галичини, Польщі (і через неї на Україну).

23. Визначте роль середньовічного канонічного права у правовому житті західноєвропейських країн.

На відміну від римського права, про відродження якого в середні століття можна говорити, принаймні, для Італії, канонічне право з ранньохристиянського періоду грунтувалося на фіксованому писемної традиції. Уже в I в. почали проводитися християнські збори для прийняття загальних рішень, наприклад, з питань управління. З часом виникла велика кількість постанов великих церковних єдностей, подібних папським декреталії, які вважалися що мають юридичну силу. Клір був грамотним: виникло не усно передане традиційне право, а письмову, авторитет якого в колах, близьких до церкви, великою мірою залежав від того, як воно містилося в документах. За через високу аргументаціонной цінності, яка в пізньоантичному право приписувалася документів (ця оцінка і сьогодні силою традиції зберігається в європейській нотаріальної служби) і загальної неписьменності церква отримала зброю, якою легко могла зловживати. Це проявилося у фальсифікаціях, зокрема в фальсифікаторських школі в Реймсі, де в боротьбі за єпископське місце створювалися рішення церковних соборів і Папи, названі псевдоісідорійскімі декреталії. Свою назву вони отримали по імені Ісидора Сівільского, який раніше помилково вважався автором більш давньої компіляції Hispana, названої, тому Ісідоріаной. Фальсифікатори спотворили витяги з Hispana і додали кілька вільно складених документів, що датуються з 314 по 713 р., у тому числі так звану дарчу Костянтина, згідно з якою імператор Костянтин Великий, коли переносив резиденцію в Константинополь, передав папі Сильвестру I не тільки церковне панування над всією Римською імперією, але і мирську владу над її західною частиною. Середньовічна віра в авторитети і вшанування людей того часу до документів були такі великі, що цей документ став важливим підставою папської світської влади і швидкодіючим зброєю в зіткненнях між папської і імператорською владою в період Пізнього середньовіччя. Коли в XII ст. складалися авторитетні збірки ранніх канонічних законів, у них були некритично включені витяги з псевдоісідорійскіх декреталії, у тому числі і з дарчим Костянтина. Фальсифікатори були вперше викрито французькими гуманістами XV ст., А остаточно — кальвіністських юристом Давидом Блондель (1628 р.).

24. Проаналізуйте особливості становлення і розвитку мусульманського права в Арабському Халіфаті.

За своїм змістом мусульманське право є синтезом положень правового, релігійного і морального характеру. Джерелами мусульманського права є: шаріат — звід законів, складених на основі Корану і Суни; фетва — трактування шаріату представниками вищого духівництва і мусульманських законодавців; адати — правові звичаї, які застосовували у разі, коли якесь питання не було врегульовано в Корані, Суні та фетві; кануни — постанови халіфів, що мають обов’язкову правову силу. Уповільнені темпи економічного і соціального розвитку, органічне поєднання норм права з релігією зумовлювали стабільність мусульманського права. Розпад Арабського халіфату не вплинув на дієвість мусульманського права, яке стало правом багатьох країн Азії та Африки, що прийняли іслам. Своєрідність і оригінальність світосприйняття, морально-правові настанови, що закріпились у релігії, визначили неповторність мусульманського права. На правовий статус населення в мусульманських країнах значною мірою впливали пережитки первіснообщинного устрою, які, освячені мусульманською релігією, були життєздатними. Привілеї панівного класу не отримали закріплення в правових нормах. Не було в Арабському халіфаті правової рівності між мусульманами і немусульманами, переваги завжди й у всьому мали мусульмани. Навіть раб-мусульманин у правовому аспекті стояв вище за вільного немусульманина, який сплачував особливі податки — джизью (подушну подать) та харадж (земельний податок). За мусульманськими догмами, не користувалися всією повнотою прав навіть переможені народи, що прийняли мусульманство. У цивільному праві особливої ваги набуло право власності на землю. Ісламом затверджено, що вся земля належить Аллаху. З виникненням держави релігійні погляди на земельну власність визначалися державним примусом. Мусульманське зобов’язальне право передбачало існування інституту громадянсько-правового та релігійного зобов’язань. Головним було зобов’язання перед Богом, а зобов’язання у відносинах між людьми розглядали як другорядні. Щодо кримінального права, то в ранній період Арабського халіфату воно не було відокремлене від цивільного, а покарання злочинців вважали приватною справою. У зв’язку з утворенням арабської держави, розвитком суспільних відносин і загостренням внутрішніх суперечностей кримінальне право поступово вдосконалювалося. Що стосується правил судового процесу, то вони в мусульманському праві не отримали розвитку. Суд мав звинувачувальний характер. Жінки були обмежені в праві бути свідками, немусульмани не мали права свідчити проти мусульман. Будь-яку справу незалежно від складності розглядали протягом одного дня. Судові функції в халіфаті були відокремлені від адміністративних, місцева влада не мала права втручатися в рішення суддів. Верховним суддею вважався глава держави — халіф, який від свого імені призначав представників духівництва — суддів (каді) і спеціально уповноважених, які б контролювали їх діяльність на місцях.

25. Проаналізуйте зміни у державному устрої франків у період правлення династії Каролінгів.

751—768 роки — правління Піпіна ІІІ Короткого, який стає королем після того, як Папа Захарій схвалює усунення з трону меровінзького короля, котрого відсилають у монастир. 751 року Піпіна в Суассоні «всі франки» проголошують королем, а папський легат архієпископ Боніфацій помазує на царювання першого франкського короля (якого офіційно признало папство). 754 року угоди в Понтоні й Керсі. Папа Стефан ІІ прохає Піпіна про допомогу проти короля лангобардів Айстульфа, віддає Рим під захист франкського короля і ще раз помазує Піпіна в Сен-Дені. Піпін і його сини отримують титул «покровитель римлян» (Patricius Romanorum). Піпін після двох вдалих походів (754 і 756 років) примушує Айстульфа повернути завойовані області (екзархат Равенни, Пентаполь), які він дарує папі (Піпінів дар). Разом з дукатом Риму ці області утворюють Папську область. 759 року Піпін підкорює сарацинську Нарбонну. У 760—768 роках після вдалих походів франків до Аквітанії, тамтешнє герцогство ліквідують. 768 року Піпін розподіляє державу між своїми синами Карлом і Карлманном і помирає до початку відкритого конфлікту між ними у 771 році. Королівське правління базується на королівському дворі, суді пфальців і канцелярії під управлінням канцлера (освічений клірик), який також був і капеланом для духовних справ. Господарством управляли казначей, стольник, а також сенешаль (управитель королівського палацу), чашник і конюший. Крім графа, який більше не був чиновником, а великим паном, був також імунний пан (без права кримінального суду). Світськими повіреними у справах духовних імунних панів виступали фогти. Наділені особливими повноваженнями королівські посланці (Missi dominici: по одному духовному і світському пану) здійснювали контроль за графами, духовенством і адміністрацією. Прикордонні марки охоплювали кілька графств, часто також і землі племен, які сплачували данину; існували також підлеглі королівства (наприклад, Аквітанія). Щороку розглядалися 3 справи всієї общини (обов’язкова присутність); вирок у запропонованих справах виносили від 7 до 12 шефренів.

26. Обґрунтуйте значення реформи Карла Мартелла у французькій державі.

Майордом Карл Мартелл (715 — 741 рр..) Розпочав свою діяльність з усміренія внутрішньої смути в країні, з конфіскацій земель своїх політичних противників, з частковою секуляризації церковних земель. Він скористався при цьому правом королів на заміщення вищих церковних посад. За рахунок створеного таким чином земельного фонду стали роздавати нової знати земельні пожалованія в довічне умовне держання — бенефіцій (від лат. Beneficium — благодіяння, милість) при несення тієї чи іншої служби (найчастіше кінної військової). Землю отримував той, хто міг служити королю і приводить з собою військо. Відмова від служби або зрада королю спричиняло за собою втрату пожалованія. Бенефіціари отримував землю з залежними людьми, які несли в його користь барщіну або платили оброк. Використання такої ж форми пожалованій іншими великих землевласників призвело до складання відносин сюзеренитетом-вассалітета між великими і дрібними феодалами.

Розширення феодального землеволодіння в VIII ст. сприяли нові загарбницької війни, що супроводжували їх нова хвиля франкской колонізації. Причому якщо під франкской колонізації VI-VII ст. брала участь в основному верхівка франкского суспільства, то до колонізації VII-IX ст., що відбувалися в значно більших розмірах, були залучені заможні аллодісти, за рахунок яких і поповнювався в цей час кінним лицарства клас феодалів.

З середини VIII ст. починається період, що передує завершенню процесу розшарування франкского суспільства на клас феодальних землевласників і клас залежних від них селян, широке поширення набувають відносини покровительства, панування і підпорядкування, що виникають на основі особливих договорів коммендаціі, прекарія, самозакабаленія. На розвиток відносин покровительства великий вплив справив римський інститут — кліентелли, патронату. Відносини покровительства і патронату у франків були викликані до життя крах старих родових зв’язків, неможливістю економічної самостійності дрібно-селянського господарства, разоряет війнами, грабежу феодалів. Заступництво вабило за собою встановлення особистої і майнової залежності селян від землевласників-магнатів, так як селяни передавали їм право власності на свої земельні ділянки, отримуючи їх назад на умовах виконання певних повинностей, сплати оброка та ін

У процесах встановлення влади великих землевласників над селянами в Західній Європі величезну роль відігравала християнська церква, яка стала сама великим земельним власником. Оплотом основне положення церкви були монастирі, а світської знати — укріплені замки, які ставали вотчинами центрами, місцем збору ренти з селян, символом могутності сеньйорів.

Договори коммендаціі (покровительства) виникли перш за все у відносинах селян із церквою, монастирями. Вони не завжди були безпосередньо пов’язані з втратою свободи та прав власності на земельну ділянку коммендіруемого, як це мало місце у випадку договору самозакабаленія. Но раз попав під таке заступництво, вільні селяни поступово втрачали свою особисту свободу і через кілька поколінь здебільшого ставали кріпаками.

Договір прекарія був безпосередньо пов’язаний з передачею землі. Він влек за собою виникнення умовного тримання землі, що передається у тимчасове користування, супроводжувався виникненням тих чи інших обов’язків прекаріста на користь великого землевласника (працювати на полях пана, віддавати йому частину врожаю).

27. Дайте загальну характеристику Салічної правди.

Салічна правда була створена наприкінці Vст. в часи правління короля Хлодвига (481-511) та доповнена його наступниками. Текст оригіналу документа не зберігся, але є його рукописи (понад 80), з яких найбільш ранній датується 740 р. Дослідники поділяють їх на п’ять сімей. Текст Салічної правди написаний вульгарною варваризованою (з франкськими словами та висловами) патиною. За юридичною природою Салічна правда є досить складним документом: більшість її норм належить до звичаєвого права, та деякі з них змінені чи доповнені королівським постановами. Тож основними джерелами Салічної правди стали правові звичаї салічних франків, королівські укази та римське право.

Структурно Салічна правда поділяється на титули, що мають назву (в найстарішому списку (507-511 рр.) таких титулів 62, а в найпізнішому (за Карла Великого (768-814)) — 70), а титули поділяються на параграфи. Деякі з них мають доповнення, зроблені за допомогою королівських указів.

Одним з провідних завдань, яке вирішувала Салічна правда, був захист приватної власності, що прийшла на зміну колективній власності. Незважаючи на те, що Салічна правда використовувалась у тогочасних судах, вона не була збіркою систематизовано викладених правових норм, які стосуються всіх аспектів життя суспільства.

Для цього збірника були характерні: надзвичайно велика казуїстичність, неповнота, фрагментарність, безсистемність,

формалізм і партикуляризм. Зміст Салічної правди свідчить про те, що це був збірник ранньофеодального права. Після розпаду Франкської держави, завершення феодалізації та утворення на її території багатьох народностей Салічна правда втратила своє значення.

28. Проаналізуйте сутність реформи Людовіка ІХ у Франції.

Особлива роль у подоланні опору феодалів і зміцненні держави належить Людовику IX (1226- 1270). Він здійснив низку реформ, які сприяли централізації держави:

на території королівського домену були заборонені судові поєдинки та міжусобні війни. На інших територіях країни останні були обмежені. Було запроваджено порядок, згідно з яким герцоги, графи, чиї володіння перебували за межами домену, в разі виникнен ня спорів, зобов’язані були за 40 днів до початку війни передати їхню суть до суду короля;

із королівської ради була виділена особлива судова палата, яка перетворилася на вищу апеляційну інстанцію, і тільки в цьому королівському суді стали розглядатися справи про значні, зокрема й кримінальні злочини. Цій палаті були також передані важливі адміністративні функції;

у сфері законодавства було відновлено практику видання королів ських законодавчих актів, обов’язкових для всього королівства. Правда, спочатку для надання їм чинності вимагалася згода великих феодалів. Однак уже всередині XIII ст. такого затвердження вже не вимагалося;

стала чеканитися повноцінна золота та срібна королівські монети, що починають витісняти численні види монет, які чеканили феодали та міста. Випуск королівської монети, що набула значного поширення, сприяв розвитку торгівлі та зміцненню зв’язків між окремими провінціями країн;військові формування стали складатися з рекрутів, в результаті чого король у меншій мірі став залежати від феодальних дружин.

Реформи Людовика IX значною мірою сприяли подоланню опору світських феодалів, однак остаточно подолати феодальну роздробленість король самостійно не міг. Отож на певному етапі централізації Франції.

29. Визначте та проаналізуйте функції Генеральних Штатів у Франції в епоху феодалізму.

Боротьба за централізацію Франції, що розпочалась у XIII ст. реформами Людовика IX, на початку XIV ст. була майже завершена. Три чверті країни було об’єднано під владою короля. Однак феодальна опозиція залишалася ще достатньо сильною, подолати її опір королівська влада могла лише заручившись підтримкою дворянства та міщан, потрапляючи таким чином у певну залежність від цих станів. Союз короля з дворянством і міщанами зумовив виникнення станово-представницької монархії, її матеріальним утіленням були Генеральні штати. До їх складу належали три палати: перша складалася з найвищого духовенства, запрошених королем особисто; фуга-виборних представників від дворянства; третя — з виборних депутатів з-поміж вільного населення міст. Генеральні штати скликалися з ініціативи короля. Він же визначав питання, що виносяться на їхній розгляд: для з’ясування думки станів щодо миру чи війни, підписання міжнародних договорів, вирішення питань про податки тощо. Своєю чергою, Генеральні штати зверталися до короля з проханнями, скаргами та протестами. Спроби цього органу закріпити за собою постійні фінансові чи законодавчі повноваження успіху не мали. Всі питання розглядались окремо по палатах (рішення приймалося простою більшістю голосів), а остаточна ухвала щодо якоїсь проблеми відбувалася на їхньому спільному засіданні. Кожна палата, незалежно від кількості депутатів, мала один голос. При такому голосуванні перевага завжди була на боці представників дворянства та духовенства, якщо між ними не було розбіжностей. Вершиною могутності Генеральних штатів був період паризького повстання на чолі з Е. Марселем, коли вони досягай прийняття Великого березневого ордонанса(\357 р.), збирали податки, витрачали кошти й контролювали весь державний апарат. Однак відсутність єдності між містами та їх непримиренна ворожнеча з дворянством робили спроби Генеральних штатів завоювати собі права, подібно до прав англійського парламенту, безплідними. Після 1359 р. вони скликалися все рідше й часто замінювалися зборами нотаблів (зібраннями вищого духовенства, придворного дворянства та мерів міст). В останній раз з ініціативи короля Генеральні штати були скликані в 1468 р. У XVI-XVII століттях ініціатива їхнього скликання належала феодальній знаті, що перебувала в опозиції до абсолютної влади короля.

30. Проаналізуйте особливості державного апарату Франції у період абсолютизму.

Абсолютизм — це третій і останній період в історії феодальної держави та права Франції. Розпочинається він з кінця XVI ст., а зумовлений був тими соціально-економічними змінами, що відбулися у зв’язку з розвитком продуктивних сил У формуванні абсолютизму у Франції були зацікавлені всі прошарки, що пов’язували своє майбутнє із сильною королівською владою.

Кардинал Рішельє здійснив політику централізації, заявляв що найважливіша його мета велич короля, а інша – велич королівства. Він намагався покінчити і з сваволею вельмож і самостійністю гугенотів, що йому вдалось у 1628р. після взяття столиці Лярошель. Гугенотське дворянство було винищене або змушене було втекти закордон. Здійснив ряд реформ у структурі державного апарату: відновив посади інтендантів, заборонив парламентам спрямовувати королю письмові протести, завів постійну армію і флот.

Влада короля поширюється на всю країну та на всі сфери державного й суспільного життя. Від 1614 р. вона стала розглядатись як священна. Держава ототожнюється з особою короля. Не випадково французькому королеві ЛІодовикуXIV(1638-1715) легенда приписує вислів «Держава-це я.

Розширюється й ускладнюється система центральних органів владиг в 1661 р. створюється Великарада, до складу якої належали герцоги, міністри, державні секретарі, канцлер, державні радники та ін. Для обговорення зовнішньополітичних питань скликалася вужча за складом Верховна рада, питання внутрішньодержавного управління розглядала Рада депеш. Існувала також Рада з військових питань. У XVI ст. виникають такі впливові посади, як державні секретарі (з військових справ, морських справ, закордонних справ, двору), а з XVIII ст. їхні заступники, при яких утворюються бюро. Місцеве управління вирізнялося надзвичайною складністю та заплутаністю. Його здійснювали численні служби: судове управління, фінансове управління, управління нагляду за шляхами та ін.У провінціях, містах, на великих шляхах створюється розгалужена система поліцейської служби, котру з 1667 р. очолює генерал-пейтенант поліції (завдання — підтримувати порядок у масштабах усього королівства).

31. Визначте особливості абсолютної монархії у Франції.

Абсолютизм — це третій і останній період в історії феодальної держави та права Франції. Розпочинається він з кінця XVI ст., а зумовлений був тими соціально-економічними змінами, що відбулися у зв’язку з розвитком продуктивних сил У формуванні абсолютизму у Франції були зацікавлені всі прошарки, що пов’язували своє майбутнє із сильною королівською владою.

Кардинал Рішельє здійснив політику централізації, заявляв що найважливіша його мета велич короля, а інша – велич королівства. Він намагався покінчити і з сваволею вельмож і самостійністю гугенотів, що йому вдалось у 1628р. після взяття столиці Лярошель. Гугенотське дворянство було винищене або змушене було втекти закордон. Здійснив ряд реформ у структурі державного апарату: відновив посади інтендантів, заборонив парламентам спрямовувати королю письмові протести, завів постійну армію і флот.

Влада короля поширюється на всю країну та на всі сфери державного й суспільного життя. Від 1614 р. вона стала розглядатись як священна. Держава ототожнюється з особою короля. Не випадково французькому королеві ЛІодовикуXIV(1638-1715) легенда приписує вислів «Держава-це я.

Розширюється й ускладнюється система центральних органів владиг в 1661 р. створюється Великарада, до складу якої належали герцоги, міністри, державні секретарі, канцлер, державні радники та ін. Для обговорення зовнішньополітичних питань скликалася вужча за складом Верховна рада, питання внутрішньодержавного управління розглядала Рада депеш. Існувала також Рада з військових питань. У XVI ст. виникають такі впливові посади, як державні секретарі (з військових справ, морських справ, закордонних справ, двору), а з XVIII ст. їхні заступники, при яких утворюються бюро. Місцеве управління вирізнялося надзвичайною складністю та заплутаністю. Його здійснювали численні служби: судове управління, фінансове управління, управління нагляду за шляхами та ін.У провінціях, містах, на великих шляхах створюється розгалужена система поліцейської служби, котру з 1667 р. очолює генерал-пейтенант поліції (завдання — підтримувати порядок у масштабах усього королівства).

32. Обґрунтуйте роль нормандського завоювання у розвитку феодальної держави Англії.

Становлення феодального ладу в Англії було завершено нормандським завоюванням, що закріпило характерні особливості англійського феодалізму — політичне об’єднання країни та централізацію державної влади. Усі землі Англії були поділені між переможцями — нормандськими й іншими французькими феодалами. Розділ землі був проведений у декілька етапів у міру захоплення території та конфіскації землі у представників англосаксонської знаті. Підтримка великими феодалами сильної королівської влади, зумовлена необхідністю утримувати панування над ворожим населенням і закріпаченим селянством, мала тимчасовий характер, оскільки суперечила їхньому прагненню досягти політичної самостійності та незалежності. Королі нормандської династії в своїй діяльності спиралися на середніх і дрібних феодалів.

На чолі держави стояв монарх, який здійснював вищу судову, законодавчу та виконавчу владу. Відбувалось упорядкування структури й уточнення компетенції вищого органу центрального управління — королівської курії, що поєднувала функції виконавчого, судового та фінансового органу. Відтак з посиленням королівської влади у складі курії виділяються окремі відомства -палата шахової дошки на чолі зі скарбником, відомство канцлера, Вищий суд короля на чолі з юсти-ціарієм. При королі діяла Велика рада, складалася з великих феодалів і найупливовіших посадовців. З часом вона поділилася на дві палати — судову та казначейства. У XII ст. король Генріх II здійснив судову та військову реформи.

Суть військової реформи: військова служба феодала на користь короля за користування загальним наділом була замінена сплатою «щитових грошей», за які король мав змогу наймати на військову службу будь-кого. Основні складові судової реформи:центральні королівські суди Розслідування справ тепер здійснювалося через присяжних — 12 лицарів і 4 вільних людей, які під присягою повинні були повідомляти про всі злочини, скоєні в окрузі;кожна вільна людина Англії відтепер мала право за певну плату перенести майновий спір у королівську курію, що підривало судову владу окремих феодалів та водночас посилювало й розширювало королівську юрисдикцію.

33. Охарактеризуйте державний лад Англії у період станово-представницької монархії.

Офіційно римське панування в Британії закінчилося в 410 р. Британія знову розпалася на незалежні кельтські області. У другій половині V ст. до Британії з континенту розпочалося масове вторгнення північно-германських племен, яких, зазвичай, називали загальним іменем — англосакси. Вони витіснили кельтів на північ та на захід і оселилися на острові. Процес класо-утворення, що вже розпочався в англосаксів, привів до утворення семи королівств. Між ними точилася постійна боротьба, під час якої панівне становище посідало то одне, то інше королівство. Зрештою, у 829 р. король Уессекса Ерберте об’єднав їх в одну державу, що стала називатись Англією. У цей час з’являється диференціація населення, серед якого виділяються: родоплемінна знать, вільні общинники, напіввільні та домашні слуги.

Верховним державним органом був вітенагемот, до складу якого належало від ЗО до 100 осіб, які представляли вище духовенство, родоплемінну знать, заможних феодалів (танів), королівських посадовців, і сам король. До повноважень цього органу належали: обрання короля, формування вищого суду, обговорення та прийняття законів, запровадження податків, вирішення питань війни й миру.

Значні повноваження зосереджувалися в руках короля: у військовій сфері, управління земельним фондом, право на чеканку монети, встановлення мита, а потім і податків.

Королівський двір перетворюється на центр управління країною. З’являються такі посадові особи: камерарій (відповідав за фінанси та майно), маршал (збройні сили), капелан (королівська канцелярія). Поступово запроваджується поділ країни на округи (графства), що замінює родоплемінний поділ. Графства поділяються на сотні, а останні — на десятки. Отже, на початку XI ст. в Англії сформувалася централізована бюрократична система управління.

34. Проаналізуйте статті «Великої хартії вольностей» які мають конституційний характер.

Велика хартія вольностей була підписана англійським королем Іоанном Безземельним 15 червня 1215 р. Написана вона латиною та складалася з 63 статей, її підписанню передувало повстання баронів, які були незадоволені посиленням королівської влади та грубими порушеннями феодальних звичаїв. У повстанні брали участь також лицарі та міщани, що полегшило баронам перемогу над королем. Велика хартія вольностей гарантувала права й недоторканність церкви, дотримування королем феодальних звичаїв стосовно своїх васалів — баронів, забороняла королеві брати з них феодальну допомогу та щитові гроші без згоди «загальної королівської ради», тобто ради безпосередніх васалів; посвячення в лицарі першородного сина короля; для видання першим шлюбом заміж першородної королівської дочки; забороняла судити баронів інакше, ніж судом рівних їм за статусом перів, без їх вироку арештовувати й позбавляти майна.Скасовувалося право короля втручатися в юрисдикцію феодальних курій і створювався комітет з 25 баронів, які в разі порушення королем Хартії могли розпочати проти нього війну. Лицарство й верхівка вільного селянства отримали від Хартії лише незначні вигоди: баронам заборонялося вимагати з них більше служб і повинностей, ніж передбачалося зазвичай, усім вільним людям гарантувався захист від свавілля чиновників. Ще менше отримали міста: лише підтвердження вже наявних привілеїв, а також встановлення єдиної системи мір та ваг. Податкового гніту для міст Хартія не скасовувала. Кріпосні селяни -основна маса англійського народу — від Великої хартії вольностей не отримали нічого, вона, ігноруючи їхні інтереси, не раз наголошувала на їхній повній безправності. Кілька статей Хартії затверджували нові судово-адміністративні порядки, що сформувалися в країні після реформи Генріха II, які були вигідні більшості вільного населення. Ці статті виявилися найжиттєздатнішими та прогресивними і, будучи пізніше перенесеними до статутів ХІІІ-ХІV століть, увійшли в англійське феодальне загальнодержавне право. Дотепер Велика хартія вольностей полежить до складу пекодифі-кованої британської Конституції’.

35. Обґрунтуйте значимість «Великої хартії вольностей» у розвитку феодального права Англії.

Велика хартія вольностей була підписана англійським королем Іоанном Безземельним 15 червня 1215 р. Написана вона латиною та складалася з 63 статей, її підписанню передувало повстання баронів, які були незадоволені посиленням королівської влади та грубими порушеннями феодальних звичаїв. У повстанні брали участь також лицарі та міщани, що полегшило баронам перемогу над королем. Велика хартія вольностей гарантувала права й недоторканність церкви, дотримування королем феодальних звичаїв стосовно своїх васалів — баронів, забороняла королеві брати з них феодальну допомогу та щитові гроші без згоди «загальної королівської ради», тобто ради безпосередніх васалів; посвячення в лицарі першородного сина короля; для видання першим шлюбом заміж першородної королівської дочки; забороняла судити баронів інакше, ніж судом рівних їм за статусом перів, без їх вироку арештовувати й позбавляти майна.Скасовувалося право короля втручатися в юрисдикцію феодальних курій і створювався комітет з 25 баронів, які в разі порушення королем Хартії могли розпочати проти нього війну. Лицарство й верхівка вільного селянства отримали від Хартії лише незначні вигоди: баронам заборонялося вимагати з них більше служб і повинностей, ніж передбачалося зазвичай, усім вільним людям гарантувався захист від свавілля чиновників. Ще менше отримали міста: лише підтвердження вже наявних привілеїв, а також встановлення єдиної системи мір та ваг. Податкового гніту для міст Хартія не скасовувала. Кріпосні селяни -основна маса англійського народу — від Великої хартії вольностей не отримали нічого, вона, ігноруючи їхні інтереси, не раз наголошувала на їхній повній безправності. Кілька статей Хартії затверджували нові судово-адміністративні порядки, що сформувалися в країні після реформи Генріха II, які були вигідні більшості вільного населення. Ці статті виявилися найжиттєздатнішими та прогресивними і, будучи пізніше перенесеними до статутів ХІІІ-ХІV століть, увійшли в англійське феодальне загальнодержавне право. Дотепер Велика хартія вольностей полежить до складу пекодифі-кованої британської Конституції’.

36. Визначте та проаналізуйте особливості англійського абсолютизму.

Як і в інших країнах Західної Європи, абсолютна монархія в Англії утверджується в період розпаду феодалізму та зародження капіталістичних відносин. Однак, порівняно з класичним, англійський мав такі особливості:

поряд із сильною королівською владою продовжував існувати Парламент;порівняно незначний рівень бюрократизації та централізації державного апарату та збереження порівняно розвинутого місцевого самоврядування;збройні сили як постійна армія були нечисленними.Вищими органами влади й управління були король, Таємна рада та Парламент. Реальна влада зосереджувалась у руках короля, що через численні й тільки йому підпорядковані органи здійснював законодавчі, виконавчі та судові функції. Після прийняття в XVI ст. законів, які проголошували короля главою англіканської церкви, остання втрачає самостійність і перетворюється на частину державного апарату. Поєднання світської та церковної влади значно посилювало авторитет корони. Одним з вищих органів управління була Таємна рада, до складу якої належали представники як феодальної знаті, так і нового дворянства (джентрі) та буржуазії, що тільки зароджувалася. Вони обіймали тут вищі посади: лорда-канцлера, лорда скарбника, лорда охоронця великої печатки, лорда адмірала та ін. До компетенції Таємної ради належали: управління заморськими колоніями, регулювання зовнішньої торгівлі, розгляд деяких судових справ.

Після виникнення окремої Англіканської церкви вищим церковним органом країни стає Висока комісія. Установлення абсолютизму в Англії зовсім не означало, що її королі повністю стали незалежними від Парламенту. Парламент продовжував скликатися й при абсолютизмі. При Тюдорах він навіть розширив свої повноваження, будучи водночас слухняним інструментом у руках королів. Суперечності між королем і Парламентом розпочалися тільки з кінця XVI ст., коли абсолютизм перестав задовольняти буржуазні елементи суспільства. Місцеві органи влади й управління зі встановленням абсолютної монархії стали більш залежними від центральних органів. Вони залежали від Таємної ради, що спрямовувала та контролювала їх. Установився порядок призначення королем на всі посади місцевих органів.

37. Обґрунтуйте правове закріплення феодальної роздрібненості Німеччини у Золотій Буллі.

У ХIII ст. Священна Римська імперія вступила у смугу кризи, а згодом і занепаду. У 1254 р. помер останній король із династії Штауфенів. Імперія припинила свої намагання підкорити Італію і перестала бути суперницею римських пап: у ній розпочався період міжцарів’я (1254-1273 pp.). Німеччина розпалася на багато світських та церковних володінь, міст і окремих рицарських володінь. З цього найбільше скористалися князі, які округлювали свої володіння і зміцнювали владу. Після формального відновлення влада імператора була настільки ослабленою, що він реально управляв лише своїми родовими володіннями. Імперські князі ревно стежили за посиленням імператорської влади і прагнули обрати імператором слабшого. У період міжцарів’я встановився порядок, коли імператора обирали сім наймогутніших князів імперії, яких називали курфюрстами. На імператорську корону претендували представники з родин Габсбургів і Люксембургів.

У середині XIV ст. політичний центр імперії перемістився в Чехію. Імператор Карл IV (1346-1378 pp.) з династії Люксембургів був одночасно і королем Чехії. У своїй політиці основну увагу він приділяв власним родовим володінням: перебудував Прагу, заснував 1346 р. Празький університет, проте у всьому спирався на німецьких переселенців, що згодом призвело до гострого національного конфлікту в Чехії та гуситського руху. Карл IV, розуміючи, що утримувати імперію під своєю владою він не зможе, вирішив закріпити існуючий стан речей, за якого імперія лише об’єднувала окремі самостійні князівства, міста та ін. Так, у 1356р. він оголосив Золоту буллу, що закріплювала роздробленість Німеччини. Булла підтверджувала порядок обрання німецького короля курфюрстами більшістю голосів. Король після коронації папою римським ставав одночасно імператором. Булла закріплювала привілеї князів на вищий суд, розроблення копалень, монети, збирання золота. Дозволялося вести «законно оголошені» війни. Проте війни васалів проти сюзерена було заборонено. Золота булла стала основою для законів імперії аж до її ліквідації 1806 р. Від кінця XV ст. імперію почали називати Священною Римською імперією германської нації.

38. Дайте загальну характеристику Кароліни 1532 р.

«Кароліна» являє собою судово-наказательное уложення законів імперії, призначене для керівництва в судах імперії, зокрема для суддів і шеффенів. Воно було створене в правління Карла V (1500-1558 рр.), обговорено в рейхстазі і прийнято в 1532 р. Назва «Кароліна» походить від латинського перекладу Уложення. Ухвала складається з 219 статей, приблизно третина з них (ст. 104-180) присвячені карального (кримінально-наказательному) права, інші — судово-процесуального регулювання. В Уложенні є запозичення з італійської юриспруденції, а також з подібних за призначенням судебников. Всі вони представляли собою різновиди реципированного римського права. Це був своєрідний підсумок робіт глоссаторов і постглоссаторов над загальними судовими звичаями. Ухвала складена у жанрі повчання імператора, написаного на його ж прохання вченими-юристами і призначеного для використання на всьому великому просторі імперії. У разі виникнення сумнівів у суддів їм рекомендувалося «просити і шукати вказівок у своїх вищих судів, обізнаних у складних стародавніх звичаях». У ст. 119 спеціально роз’яснювалося, у кого і в яких місцях повинно шукати необхідних вказівок.

39. Визначте відмінності німецького абсолютизму від англійського і французького.

Абсолютна монархія в Німеччині, встановлювався на загальному тлі феодальної роздробленості, тож абсолютна монархія утвердилася не в масштабах усієї держави, а нарівні окремих князівств. Утвердження абсолютизму було не наслідком тимчасової рівноваги сил дворянства та буржуазії, а проявом повного панування реакційних сил, перемоги реакції над буржуазним рухом і підкорення слабкої німецької буржуазії волі князів.Особливо яскраво абсолютизм князівської влади проявився в Пруссії та Австрії, що суттєво відрізнялися одна від одної. Пруссія, яка остаточно сформувалася у 1701 р., була онімечченою, централізованою державою, а її король — членом імперської колегії курфюрстів. Вищим органом державного управління була Таємна рада, що складалася з трьох самостійних департаментів: іноземних справ, юстиції та внутрішніх справ. Діяли станові установи-ландрати, до складу яких належали призначені королем представники дворянства, що виконували й загальнодержавні функції. Міське самоврядування було скасовано. Членів міських магістратів призначав уряд. У цій частині Німеччини значного розвитку набули бюрократизм і дріб’язкова регламентація життя підданих. Звичним явищем були арешти, конфіскації та переслідування іновірців. Прусську державу цього часу можна назвати поліцейською. Подібна система поліцейського управління склалася й у Австрії, хоча остання і не була такою централізованою, як Пруссія, та відзначалася багатонаціональним складом населення. На чолі держави стояв монарх, якого з XV ст. призначав імператор, і він, разом з Таємною Радою, становив вищий орган влади й управління. Згодом Таємну Раду було замінено Конференцією, що поступово перетворилася на постійний орган, але з не точно визначеним складом. Військовими справами відала придворна Військова рада. У1760 р. було засновано, Державну раду, на яку покладалося завдання з розгляду законопроектів і контроль за виконанням законів. Адміністративно-територіальна Австрійська монархія поділялася на провінції, очолювані намісниками, яких обирали місцеві станово-представницькі органи. У містах управління здійснювали місцеві управи та бургомістри.

40. Охарактеризуйте державний лад Росії у період станово-представницької монархії.

У 1547 р. при Івані ІV (Грозному) глава держави став носити офіційний титул царя, государя і великого князя Мос-ковського, який передавався у спадщину. У своїй діяльності він опирався на Боярську думу, що постійно діяла при царі. Підготовку матеріалів для думи здійснював штат професій-них чиновників, пов’язаних з приказами. Особливе місце в системі державних органів займали Земські собори, що проводились з середини XVІ ст. до сере-дини XVІІ ст. Їх скликання оголошувалось царською грамо-тою. У склад Собору входили Боярська дума, “Освячений собор” (церковні ієрархи) і виборці від дворянства та посадів.

Духовна і світська аристократія була елітою суспільства, цар у рішенні важливих питань не міг обійтися без її участі. Дворянство було головним суспільним станом, основою царського війська і бюрократичного апарату. Верхівка посадського населення була головним джерелом грошових надходжень для казни. Цими основними функціями пояснюється присутність представників усіх трьох соціальних груп у Соборі. Земські собори вирішували основні питання зовнішньої і внутрішньої політики, фінансів, державного будівництва. Пи-тання обговорювались по станах, але приймались усім скла-дом Собору.

Крім назви “Земський собор”, представницькі установи мали й інші назви: “рада всієї землі”, “собор”, “загальна рада”, “велика земська дума”. Через систему соборів правляча влада прагнула виявити думку окремих класів і груп населення, звичайно, найбільш впливових. Станово-представницькими органами на місцях у сере-дині XVІ ст. стали земські і губні хати. Заснування цих орга-нів обмежувало і замінювало систему кормлінь: виборні са-моуправлінські хати прийняли на себе фінансово-податкову (земські) і поліцейсько-судову (губні) функції. Компетенція цих органів закріплювалась у губних та земських статутних грамотах, що підписувались царем, їх штат складався із “кращих людей” – сотських, п’ятидесятських, старост, цілу-вальників і дяків. Діяльність земських і губних хат контролювалась різни-ми галузевими приказами. Структурним підрозділом приказу був стіл, який спеціалізувався у своїй діяльності за галузевим або територіальним принципом. Московський великий стіл Розрядного приказу вів облік людей, що служили, здійснював реєстрацію указів і грамот. Помістний стіл відав вотчинами і помістними справами. Грошовий – питаннями фінансування. Питаннями організації державної служби і фінансування держапарату займались Приказ Великого приходу, Розряд-ний, Помістний і Ямський прикази. Розбійний – очолював систему поліційно-розшукових органів уже в середині XVІ ст. У Москві поліцейські функції виконував Земський приказ. До середини XVІІ ст. число приказів досягло 60. У XVІІ ст. відбулася реорганізація місцевого управління: земські, губні хати і міські прикажчики стали підпорядковуватись воєводам, які призначались із центру. Воєводи виконували адміністративні, поліцейські і військові функції. Вони опирались на спеціально створений апарат (приказна хата) із дяків, приставів і прикажчиків.

41. Дайте загальну характеристику Соборного уложення 1649 р. як зведення феодального права Росії.

Соборне уложення (також Соборне укладення, Соборне уложення царя Олексія Михайловича; рос. Собо́рное уложе́ние) -– збірник феодального права (законів) Російської (Московської) держави. Прийняте 1649 р. в часі правління царя Олексія Михайловича. Пам’ятка російського права XVII ст. Безпосереднім поштовхом до його розробки став так званий Соляний бунт 1648 року у Москві, підтриманий виступами і в інших містах (Томську, Солі Вичегодській, Великому Устюзі). Серед вимог повсталих було і скликання Земського Собору для прийняття нових законів. Фізично біловик оригіналу Уложення являє собою сувій (згорток) складений з паперових листів (960 листів), що склеєні в довжину у вигляді стовпця довжиною 144 сажені і 1 аршин (317 метрів, хоч раніше вважалося що його довжина 309 метрів). На звороті згортку Уложення — підписи членів Земского Собору 1649 року, який прийняв його, всього 315 підписів. Оригінальний примірник Уложення зберігається у Російському державному архіві древніх актів. Уложення було комплексним нормативно-правовим актом і містило норми як публічного, так і приватного права, а також норми як матеріального, так і процесуального права. Уложення заключало в собі постанови з усіх галузей права: в ньому перемішані статті, що мають стосунок до законів державних, фінансових, поліцейських (адміністративних), цивільних, судочинних (процесуальних); закони кримінальні зосереджені головним чином в главах I, II, X, XXI та XXII, але вони зустрічаються в окремішності і в інших главах (М. С. Таганцев). Сучасні дослідники більш точно констатують стосовно кримінально-правових норм Уложення, що ці норми містяться в главах І — V, Х, XXI, XXII[4]. Соборне уложення складалося з 25 глав, які містили 967 статей, переважна більшість яких була присвячена визначенню злочинів і покарань. Джерела Соборного уложення вказані в передмові (преамбулі) до нього, ними були: Правила Святих Апостолів, градські закони грецьких царів (візантійське право[6]), старі судебники попередніх царів (1497 та 1550 рр.), царські укази і боярські вироки, указні книги приказів, чолобитні від дворян і посадських людей; крім того запозичувалися багато норм Литовських статутів. Згодом уложення 1649 р. було доповнено значною кількістю юридичних актів, названих новоуказними статтями. Дія Соборного уложення з другої половини XVII ст. до 80-х років XVIII ст. поширювалася, як вважають окремі дослідники, і на Слобідську Україну, яка вважалася частиною російських територій. Соборне уложення застосовувалося в Росії вельми тривалий час — аж до появи Зводу законів Російської імперії 1832 р., а його кримінально-правові норми були використані під час розробки тому XV-го Зводу та Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року.

42. Розкрийте особливості російського абсолютизму.

Абсолютизм у Росії сформувався наприкінці XVII — початку XVIII ст. Абсолютизм у Росії опирався ще більшою мірою, ніж у країнах Західної Європи, на дворянство, а також на бюрократію. В окремі періоди Абсолютизм у Росії приймав форму так званого освіченого абсолютизму. В 1660-1670-х рр. у Росії відбувається перехід від станово-представницької монархії до необмеженої, котра завершується за правління Петра I. Нова форма правління йменується двома термінами: абсолютизм і самодержавство. Довгий час вони розглядалися як слова синоніми, що позначають одне й теж — необмежену монархію. Однак в 1960–1970-і рр. у радянській історіографії вибухнула багаторічна дискусія про співвідношення цих понять. У центрі уваги виявилося питання про ступінь застосовності марксистської концепції абсолютизму до соціально-економічних і політичних реалій Російської імперії XVIII–XIX ст.

Російський абсолютизм мав ряд особливостей, які відрізняли його від західноєвропейського абсолютизму: По-перше, у російського абсолютизму була інша соціальна база. Якщо в Західній Європі абсолютизм виник на стадії рівноваги дворянства й буржуазії, то в Росії абсолютистський режим опирався винятково на дворянство, тому що буржуазії, у західному змісті цього слова, у Росії XVII–XVIII ст. майже не існувало. По-друге, у Росії влада монарха в меншому ступені опиралася на закон, і більшою мірою — на особисту сваволю, насильство, тобто на не правові засоби. Хоча, починаючи з Петра I, співвідношення поступово міняється в протилежному напрямку і монархія як би «обростає» правовими засобами здійснення свого панування.

43. Дайте загальну характеристику «Хабіас Корпус» акту 1679 р. в Англії.

У 1679р. в період реставрації Стюартів англійський Парламент прийняв закон, який став важливою складовою частиною некодифіко-ваної британської конституції. За першими його словами він увійшов в історію як Хабеас корпус акту. Він врегулював і остаточно оформив давно відомі англійському праву правила арешту та притягнення обвинувачених до суду. Документ відображав намагання англійської буржуазії захистити свої інтереси від абсолютистського свавілля. Згідно з ним: судді були зобов’язані вимагати негайного судової перевірки законності арешту чи судового розгляду справи; ув’язнення обвинуваченого могло здійснюватися тільки після пред’явлення наказу зі вказівкою про підстави арешту;

у разі затримки судового розслідування закон передбачав можливість звільнення заарештованого під заставу

заборонялося незаконне заслання до колоній. Текст документа містив багато застережень, які практично ігнорували інтереси народних мас і свідчили про вузькокласовий характер акта. Уряду надавалося право призупиняти дію цього Закону, що й використовували панівні класи, коли виникала загроза їхньому пануванню. Та, попри все, НаЬеаз согриз акї, як і Велика Хартія вольностей та Петиція про права, заклав міцний фундамент захисту особистих прав англійських підданих.

44. Охарактеризуйте Білль про права 1689 р. в Англії.

Прийнятий в жовтні 1689 р. англійським Парламентом Біль про права юридична закріпив встановлення в Англії конституційної монархії. Цей акт істотно обмежував королівську владу на користь Парламенту, а саме: король не мав права без згоди Парламенту скасовувати, призупиняти закони чи звільняти від їхньої дії; без згоди Парламенту король не міг встановлювати та збирати які-небудь податки; королю заборонялося без згоди Парламенту збирати й утримувати армію; вибори до Парламенту мали бути вільними; виступи й обговорення актів у Парламенті не повинні булиобмежуватися та контролюватись будь-яким чином; Парламент мав право приймати будь-які закони; Парламент мав скликатися досить часто;королівські витрати щорічно затверджував Парламент. Крім цього, Біль про права встановлював відповідальність міністрів перед судом, надавав право підданим звертатися з петиціями безпосередньо до короля, встановлював порядок успадкування престолу та ін.

45. Проаналізуйте основні положення Декларації прав людини і громадянина Франції 1789 р.

26 серпня 1789 р. Установчі збори під тиском народного революційного піднесення прийняли Декларацію прав людини та громадянина — програмний документ французької буржуазної революції. Вона складалася із 17 статей, базувалася на положеннях теорії природного права і, на противагу королівському самодержавству, проголошувала: принцип національного верховенства, згідно з яким нація це єдине джерело влади; непорушність невід’ємних природних прав людини (свободи, власності, безпеки, опору гнобленню та ін.); рівність людей перед законом; принцип поділу влади (на законодавчу, виконавчу та судову); відповідальність і підзвітність посадових осіб; принцип презумпції невинуватості; свободу слова, совісті та преси; рівномірний розподіл податків між усіма громадянами відповідно до їхнього матеріального становища. Декларація прав людини та громадянина мала величезне революційне значення в боротьбі проти феодально-абсолютистського ладу, за буржуазне-демократичні права і свободи. Вона зумовила піднесення революційного ентузіазму у Франції, її із захопленням сприйняли передові люди інших країн. Принципи Декларації справили величезний уплив на боротьбу всіх народів Європи проти феодального й абсолютистського гніту.

46. Визначте джерела, структуру і значення Цивільного кодексу 1804 р.

При розробці кодексу Наполеона спиралися на п’ять джерел. Перше джерело — класичне римське право. Французьке цивільне право не поривало свій зв’язок з римським правом, використовуючи його відточені поняття та юридичної термінології, а коли було необхідно, і матеріально-правові норми. Друге джерело — французьке звичаєве право. На більшій території Франції, прилеглої до її північних кордонів, діяли звичаї (кутюми), зафіксовані письмово. У той же час і в областях, де діяли кутюми, римське право не відкидалося повністю. Напередодні Великої французької революції діяв не менше 60 загальних кутюмов (coutumes generales) і 300 — суто місцевого значення (coutumes locales). Збірники кутюмов, затверджені королем, ставали «місцевими кодексами» громадянського права. Відмінною рисою дореволюційного французького права був його партикуляризм. Третє джерело — праці відомих французьких юристів. Безпосереднім взірцем і орієнтиром для творців кодексу Наполеона послужили роботи французьких юристів XVII і XVIII століть. У становленні загальнофранцузької цивільного права важливу роль зіграли відомі вчені-юристи (Дюмел, Кокій, Ф. Буржон, Будинки, Ж. Потьє, К. Олів’є) та практики (судді, адвокати, королівські чиновники). Французьке цивільне право створювалося в основному практиками, які не запобігли рецепцію римського права і зберегли велику частину національного звичаєвого права (кутюми). Четверте джерело — «Проміжне право» (droit intermediaire) революційного періоду (1789 — 1799 рр..), Засноване на громадських ідеалах Просвітництва, як його розуміли Дідро, Вольтер і Руссо: індивід, як розумна і самостійно відповідає за свої дії істота, від народження володіє невід’ємним правом на свободу совісті, свободу віросповідання, свободу на здійснення економічної діяльності. Це право грунтовно зруйнувало старий соціальний правовий порядок. Укладачі кодексу Наполеона зайняли більш збалансовану позицію в області індивідуальних громадянських прав. П’яте джерело — правове спадщину великих французьких просвітителів. Кодекс Наполеона випробував значний вплив теорії природного права, заснованій на раціоналістичних засадах. Доктринальним джерелом кодексу Наполеона стали правові погляди просвітителів. Розвиваючи теорію природних, невід’ємних прав людини і суспільного договору, вони аргументували необхідність модернізації соціально-правових та економічних відносин. Структура кодексу Наполеона є інституційної (римська система). На основі римського права, пристосованого до обставин, були написані речове та зобов’язальне право. Сімейне та спадкове право грунтувалися на старому французькому звичайному праві.

Кодекс Наполеона складається з вступної частини і трьох книг. Вступна частина найкоротша і містить лише шість статей (ст. 1 — 6). Перша книга включає статті про громадянство, акти цивільного стану, сімейне і опікунській праві (ст. 7 — 515). Друга книга регулює відносини власності (ст. 516 — 710), третя — способи набуття власності, включаючи спадкове право і різні види зобов’язань (ст. 711 — 2283). Таким чином, кодекс складається з трьох частин — особи, речі, зобов’язання.

47. Проаналізуйте 1-шу книгу кодексу Наполеону «Про особу».

Перша книга кодексу («Про осіб») перекладала такі загальні принципи буржуазного права, як рівність і свобода, на конкретну мову цивільно-правових норм. Згідно зі ст. 8 ДК «всякий француз користується цивільним правом». Таким чином, принцип формальної рівності осіб у частноправовой сфері проводився законодавцем із найбільшою послідовністю. Це було умовою функціонування самого капіталістичного способу виробництва. Цивільні права, передбачені кодексом, не поширювалися лише на іноземців. Характерною рисою ЦК Наполеона було те, що в ньому відсутнє поняття юридичної особи. Це пояснювалося тим, що на початку XIX ст. тенденція до централізації виробництва і капіталу ще не отримала свого повного прояву, і буржуа виступав у майновому (цивільному) обороті, як правило, індивідуально. Більше того, сам законодавець відчував певну недовіру до всякого роду об’єднанням, побоюючись, що під їх виглядом відродяться феодальні корпорації. Кодекс передбачає «громадянську смерть» (як міру кримінального покарання), відповідно до якої засуджений втрачав власність на все майно, «як якщо б він помер природним чином», встановлював низку обмежень у цивільних правах для жінок. Так жінки не могли бути свідками при складанні актів громадянського стану. У першій книзі закріплювалися також основні принципи сімейного права. Тут кодекс відкрито відмовлявся від ряду завоювань революційного періоду, коли були декларовані рівність особистих і майнових прав жінок, ослаблена батьківська влада над дітьми тощо Хоча у ЦК Наполеона було чимало морализующего положень, що стосуються сім’ї (наприклад, «подружжя зобов’язане до взаємної вірності, допомоги, підтримки» — ст. 212 і ін), чоловік займав у ній панівне становище, визначав місце проживання сім’ї та т.п. Дуже характерні статті кодексу, що стосуються розлучення через невірність одного з подружжя. За ст. 229 в разі перелюбства дружини чоловік міг вимагати розлучення. Ст. 230 інакше трактує про право дружини на розлучення у випадку зради чоловіка: «Дружина може вимагати розлучення через перелюб чоловіка, якщо він тримав свою співмешканку в спільному домі». Це принизливе для жінки умова була скасована лише в 1884 р. Нерівноправність жінки відчувалася і в її майновий стан у родині. За загальним правилом передбачався режим спільності майна чоловіка й дружини. При такому режимі розпорядження сімейним майном надавалося чоловікові, який міг діяти без участі і згоди дружини. Але кодекс передбачив можливість і інших майнових відносин подружжя, зокрема режим роздільного володіння. Але і в цьому випадку дружина, користуючись своїм майном і доходами від нього, не могла відчужувати без згоди чоловіка свою нерухомість. Кодекс встановлював нерівні права чоловіка і дружини і щодо дітей. Батьківська влада по суті була зведена до батьківської влади. Батько, який мав «серйозні приводи до невдоволення поведінкою дитини, яка не досягла 16 років», міг позбавити його волі на строк до одного місяця. Сини, не досягли 25 років, і дочки до 21 року не могли вступати в шлюб без згоди їх батька і матері, але в разі розбіжності між батьками враховувалася думка батька. Кодекс у принципі допускав можливість визнання батьком своїх позашлюбних дітей, але ст. 340 заборонила відшукання батьківства, ніж практично погіршила становище дітей, народжених поза шлюбом, навіть порівняно з дореволюційним законодавством. Але в цілому норми сімейного права у ЦК Наполеона мали для свого часу прогресивне значення.

48. Проаналізуйте 2-гу книгу кодексу Наполеону «Про майно».

Друга книга («Про имуществах і різних видозмінах власності») присвячена регламентації речових прав і також виходить з класичної римської класифікації: право власності, узуфрукт, узус та ін Центральне місце в ній займає інститут власності. У порівнянні з правом епохи «старого режиму» коло речових прав (тобто форм володіння, користування і розпорядження майном) був скорочений. Визнавалися тільки права власності, правомірного використання і користування в порядку сервітуту. Центральним інститутом речового права було право власності. У трактуванні права власності за кодексом видно повернення від феодальних уявлень про умовність і родовому характері речових прав до римського поняття власності як абстрактного і абсолютного права. Ст. 554 свідчила: «Власність є право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином, з тим, щоб користування не було таким, яке заборонене законами або регламентами». Як легко побачити, Кодекс не говорить про приватну власність, але тільки про власність взагалі. У цьому визначенні законодавець підкреслює універсальний абстрактно-індивідуалістичний характер власності. Розвиваючи уявлення про «священність» і «недоторканності» права приватної власності, кодекс передбачав, що власник «не може бути примушений до поступки своєї власності, якщо це не робиться через громадської користі і за справедливе і попереднє відшкодування». Ще однією важливою рисою власності було гранично широке розуміння режиму власності, виходячи з майже абсолютного права акцессіі (приєднання). Цей останній елемент власності мав виражено архаїчний характер, заздалегідь припускаючи перевагу земельної власності. Окремі права не могли бути предметом комерційного обороту (права користування надрами, простором були нерозривні із власністю на ділянку землі). Ст. 522 передбачала: «Власність на землю включає в себе власність на те, що згори, і на те, що знаходиться знизу». Практично це означало, що власник землі стає повним і абсолютним хазяїном усіх природних багатств, виявлених на його ділянці. Така стаття виявилася незручною і невигідною для промисловців, а також для буржуазної держави в цілому, і вже в 1810 р. вона була скасована спеціальним законом, передбачив, що рудники можуть експлуатуватися лише на підставі концесії, наданої державою. Кодекс виділяв три види власності в залежності від суб’єкта права: 1) індивідуальна, 2) державна, або громадська володіння, 3) общинно-комунальна. Переважна увага приділялася приватної власності. Однак обмовлялося, що деякі об’єкти можуть бути тільки в державній (порти, фортеці і т. п.), або лише комунальної власності. 4 Всі речі поділялися на 4 групи. Першою групою визнавалася власне нерухомість (земля, дім — будь-якої вартості і розміру). Другий — належать нерухомості в силу свого призначення (меблі і оздоблення в будинку, худоба для обробки землі і т. п., що висять на деревах плоди). Третьою групою були інші рухомі речі. Четверту склали особливо цінні рухомі речі (гроші, коштовності, приватні папери, предмети розкоші, колекції). Підрозділ речей було суттєвим для різних вимог щодо відчуження, різних операцій з ними, застави і т. п. Другим за важливістю видом речових прав став узуфрукт (букв. користування плодами). Інститут цей був розроблений ще в римському праві. Однак у ЦК він означав, по суті, особливе право, приблизно рівнозначне спадкової оренді дореволюційної епохи. Узуфруктуарій не був власником, його права обмежувалися використанням землі або речі (наприклад, саду, будинку). Але він міг продати свій узуфрукт, укладати з ним інші угоди, передавати його у спадок, заповідати. Права узуфруктуарія охоронялися навіть перед власником, який не міг довільно позбавити користувача його права; якщо власник продавав весь об’єкт в цілому, то право-користування зберігалося і при новому власнику. Така замаскована оренда також була архаїчним інститутом (особливо, коли під узуфруктом розумілося право користування цивільними доходами, тобто по суті земельної ренти). Третім видом речових прав було користування річчю. Конкретне число випадків було невелике; сільськогосподарська оренда та проживання в будинку. На відміну від узуфрукт це право не могло бути ні переуступлено, ні здано в піднаймання. Користувач мав право використовувати своє право лише в особистих інтересах або для сім’ї, але не для комерційного обороту і збагачення. Хоча володіння не фігурувало в якості самостійного права, у багатьох випадках воно охоронялося окремо. Таке охороняється законами володіння могло бути тільки сумлінним і тільки у випадку, якщо володар сумлінно помилявся щодо своїх прав на річ. Володіння речами першої та другої групи при наявності сумлінності могло стати способом набуття власності на ці речі (якщо проходили встановлені ДК терміни позовної давності). Володіння рухомими речами прирівнювалося до права власності, якщо тільки річ не була вкрадена. Встановлені кодексом обмеження права власності стосувалися лише таких дій власника, які зачіпали інтереси інших. Заборонялося, наприклад, будувати, які могли б завдати шкоди сусідові. До таких споруд може бути зарахована гребля, коли з причини її устрою зупинилася млин на нижчележачому ділянці.

49. Проаналізуйте 3-у книгу кодексу Наполеону «Зобов’язальне право».

У третій, найбільш значною за обсягом книзі ГК («Про різні способи, якими набувається власність») вказувалося, що власність на майно набувається і передається шляхом успадкування, шляхом дарування, за заповітом або в силу зобов’язань (ст.711). 6 ГК підтвердив вироблену ще в період революції скасування феодальних принципів спадкування. Спадкоємцями померлого ставали у певній, зазначеної в законі послідовності діти та інші низхідні, а також висхідні і бічні родичі до 12-го ступеня споріднення. Спадкові права позашлюбних дітей за кодексом були значно звужені у порівнянні з правом епохи революції. Такі діти могли успадковувати лише в тому випадку, якщо були визнані у законному порядку, причому лише майно батька і матері, але з інших родичів. Кодекс розширив свободу заповітів і дарувань, які нерідко використовувалися для обходу законного порядку спадкування. Проте французький законодавець зайняв у цьому питанні компромісну позицію, не пішов за прикладом англійського права, який визнав повну свободу заповіту. Дарування чи заповіт не могли перевищувати половини майна, якщо особа, яка вчинила заповідальне розпорядження, залишає після смерті одного законного дитини, 1 / 3 майна — якщо залишалося двоє дітей, троє або більше дітей. При такому порядку спадкування за законними дітьми резервировалась більша частина майна, яка ділилася між ними порівну незалежно від віку і статі. Статті ГК про спадкування сприяли дробленню майна і в значній мірі визначили збереження у Франції великого прошарку дрібних і середніх власників. Основне місце в третій книзі законодавець відводить зобов’язальним, перш за все договірних відносин (про другій групі — позадоговірних — йшлося лише приблизно у 20 статтях). У точних і ясних положеннях договірного права ДК можна бачити багато визначень, висхідних до римського права. Так, договір розглядався як угоду, за допомогою якого одна чи кілька осіб зобов’язуються «дати що-небудь, зробити що-небудь або не робити що-небудь». Одним із наріжних принципів договірного права закріплювалася свобода договору. Під цим малося на увазі, що ніхто не може бути примушений до укладання угоди, який не відповідає його намірам, і що зміст угоди визначається тільки з волі уклали його сторін. Французький законодавець запозичив з римського права і розвинув у кодексі ідею про рівність сторін у договорі, про його добровільність. Згода сторін є необхідною умовою дійсності договору.

За ст. 1109 «немає дійсного згоди, якщо згода була дана лише внаслідок помилки або якщо воно було исторгнуто насильством чи досягнуто обманом». Але законодавець не встановлював будь-яких перешкод для примусу економічного характеру. Характерна в цьому відношенні ст. 1118, згідно з якою за загальним правилом збитковість угоди не може відстрочити договір. «Угоди, законно укладені, — зазначалося в ст. 1134, — займають місце закону для тих, хто їх уклав». Другим наріжним принципом договірного права було положення про обов’язкову силі угод. Це означало, що законно укладені угоди не можуть бути розірвані односторонніми діями і що угоди зобов’язують і до всіх наслідків, які можуть випливати із звичаю або звичаїв комерції. У разі невиконання договору, в якому передбачається зобов’язання боржника надати річ кредитору, останній може через суд вимагати передачі йому цієї речі, а за ст. 1142 «усяке зобов’язання зробити або не робити призводить до відшкодування збитків у разі невиконання з боку боржника». Крім загальних положень договірного права (можливості вступати з річчю в будь-які угоди — «дати що-небудь, зробити або не робити що-небудь»), в кодексі передбачалися 8 типових і поширених договорів: продаж, міна, найм речей, роботи або послуг, товариство, позика, зберігання, договір вірогідною прибутку, заставу. Але дуже характерно, що в ньому майже не було статей, що регламентують відносини між господарями і робітниками, хоча для капіталістичного суспільства трудовий договір мав величезне значення. Самі підприємці, що вважали в той час за норму саму хижацьку експлуатацію найманої праці, розглядали державне втручання в трудовий договір як явно небажане. Але й ті окремі положення, які були в кодексі з цього питання, свідчили про відкриту підтримку інтересів господарів. Так, у ст. 1781 говорилося: «Господарю вірять у відношенні його тверджень: про розмір платні, про оплату винагороди за минулий рік і про платежі, вироблених в рахунок винагороди за поточний рік».

При дотриманні зазначених у ЦК загальних умов договору будь-якій особі надавалася повна свобода діяльності, свобода вибору контрагентів і визначення змісту договору. Кодекс, таким чином, юридично закріпив притаманну капіталізму свободу підприємницької діяльності. У період капіталізму з «вільною конкуренцією» кожен буржуа прагнув зберегти за собою максимальну свободу діяти на свій розсуд, без дріб’язкової державної опіки і регламентації. Тому свобода договору знаходила своє вираження в цей час не тільки у свободі волевиявлення сторін, а й в автономії особистості, у державному невтручанні в договірні відносини, в політиці так званого економічного лібералізму.

50. Поясніть сутність Декларації незалежності США та її значимість у правовій системі США.

У середині XVIII ст. суперечності між метрополією й американськими колоніями особливо загострюються. У 1773-1774 рр. складається революційна ситуація, що супроводжувалася протиурядовими виступами американців. 5 вересня 1774 р. колоністи скликають перший Континентальний конгрес, який, поклавши початок створенню загального представницького органу для всіх колоній і закликавши колонії спільно бойкотувати англійські товари, звернувся до короля Георга ІН з адресом про надання колоніям ширших прав. Король віддав наказ придушити виступ колоній і відправив війська. У квітні 1775 р. між колоністами (війська яких очолив Дж. Вашингтон) і англійською армією розпочалися військові дії. У травні 1775 р. зібрався другий Континентальний конгрес, який, констатувавши стан війни з Англією, прийняв рішення про створення армії. Кожна колонія оголосила себе незалежною. 4 липня 1776 р. було прийнято «Декларацію незалежності», в котрій проголошувалося, що колоніальний гніт суперечить природним правам людини на свободу, життя та прагнення до щастя, а повсталі колоніїє вільними та незалежними державами й об’єднуються в Сполучені Штати Америки. Автором Декларації був Т. Джефферсон (1743-1826). Нове державне утворення Англія визнала в 1783 р.

51. Охарактеризуйте систему «стримувань і противаг» у Конституції США.

Принцип поділу влади доповнюється системою стримувань та противаг , яка передбачає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для взаємного стримування й підтримки відносної рівноваги сил. Система стримування і противаг, з одного боку, сприяє співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку — створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів.У травні 1787 р. у Філадельфії відкрилося засідання Конституційного конвенту, скликаного для перегляду «Статей конфедерації» 1781р. та вироблення нової конституції. Засідання Конвенту відбувалися таємно, розголошувати зміст дебатів заборонялося. 17 вересня 1787 р. Конвент схвалив проект Конституції, що після її ратифікації 11 штатами в липні 1788 р. набирає чинності. Вона складається з семи статей, більшість з яких мають декілька розділів. Авторами її вважаються Б. Франклін, А. Гамільтон, Д. Медісон.Конституції США властиві такі основні принципи, що пронизують основний її зміст:

стабільність — протягом майже 220 років до неї внесено лише 27 поправок; стабільність забезпечується надзвичайно складною процедурою внесення до неї змін і доповнень; такі Конституції називають жорсткими;республіканська форма правління — встановлена як на федераль ному рівні, так і на рівні штатів;федералізм — за Конституцією, США перетворилися з конфеде рації на федерацію; чітко визначено повноваження федерального центру; все, що не делеговано центрові, залишається в компетенції штатів або народу;розподіл влади на три гілки — законодавчу, виконавчу та судову;компроміспість — Конституція США визначає баланс між центром і штатами, між гілками влади (система «стримування та противаг»), між великими й малими штатами тощо.Конституція США 1787 р. була надзвичайно прогресивним документом того часу. За її прикладом були прийняті конституції в багатьох країнах світу. Сьогодні ж це достатньо поміркований документ, який містить певні колізії та за демократичною спрямованістю поступається деяким конституціям світу. Однак Конституція США залишається одним з найвидатніших правових актів, створених людством.

52. Дайте аналіз системи «розподілу влади» відповідно до Конституції США.

Розподіл державної влади — правова теорія та принцип, згідно з якими державна влада повинна бути поділена на три незалежні одна від одної (але при необхідності контролюючі одна одну) гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Деякі європейські держави, а також Тайвань, законодавчо відокремлюють контрольну, екзаменаційну, юридичну а також засновницьку та виборчу гілки.

Запропонована Джоном Локком. Термін увів французький філософ просвітитель Шарль-Луї де Монтеск’є (фр. séparation des pouvoirs, лат. trias politica) в таких своїх працях, як «Персидські листи» (1721), «Про дух законів» (1748).Принцип поділу влади був уперше закріплений у Конституції США 1787 p., Декларації прав людини і громадянина 1789 р. у Франції, потім у Конституції Франції 1791 р. Розподіл влад — важлива й необхідна умова формування, правової, соціальної держави, її основоположний принцип. Цей принцип справедливо відноситься до основних досягнень світової цивілізації і загально — людської культури. Соціальна цінність розподілу влади полягає у тому, що він покликаний запобігти можливості зосередження повноти влади в руках якої — небудь гілки влади чи державного органу. Тому його справедливо вважають важливою гарантією політичної свободи особистості.

В основу принципу розподілу влад покладено поділ єдиної за своєю природою державної влади на відокремлені, взаємо врівноважені гілки, кожна з яких являє собою систему державних органів.Політичне обґрунтування поділу влади на три галузі («гілки») полягає в тому, щоб поділити і збалансувати державно-владні повноваження за принципом компетентності між різними державними органами, встановити взаємний контроль, унеможливити узурпацію влади — зосередження всіх повноважень або більшої їх частини у єдиному органі державної влади або в посадової особи і тим самим запобігти сваволі. Влада в демократичній державі у вигляді її трьох галузей (законодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. Будучи «поділеною», влада в державі має залишатися цілісною, єдиною. Юридичне вираження єдності і гармонійності влади полягає в такому:органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення функцій і виконання завдань держави;

різні органи держави не можуть диктувати одним і тим же суб’єктам за тих же обставин взаємовиключні правила поведінки.Цей принцип включає певну систему вимог:

розподіл функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці;

закріплення певної самостійності кожного органу влади під час здійснення своїх повноважень, неприпустимість втручання у прерогативи один одного та їх злиття, наділення кожного органу можливістю протиставити свою думку рішенню іншого органу держави та виключення зосередження всієї влади в одній гілці.

53. Проаналізуйте виконавчу владу в США відповідно до Конституції 1787 р.

Главою держави та главою виконавчої влади, за Конституцією, був Президент. Він обирався двоступеневими виборами, терміном на чотири роки й наділявся величезними повноваженнями -призначав міністрів, які відповідали тільки перед ним; був головнокомандувачем збройних сил; здійснював представницькі функції; призначав членів Верховного суду США та суддів федеральної системи; здійснював помилування тощо. Президент був главою держави, прем’єр-міністром і головнокомандуючим в одній особі. Президентом могла бути особа віком від 35 років, яка була громадянином США за народженням та проживала в США не менше від 14 років.

Президент призначає міністрів та вищих чиновників зі згоди Конгресу, але може зміщувати їх одноосібно. Тим самим забезпечується єдність президентської команди -жоден міністр не може з якихось міркувань перейти у опозицію президентові, опираючись на підтримку конгресу.Президент і міністри не є членами Конгресу і не залежать від його рішень. Президент не має права законодавчої ініціативи, але протягом 10 днів після прийняття закону зберігає право президентського вето. Це вето може бути подолане кваліфікованою більшістю обох палат. Питання про імпічмент президента вирішується у Сенаті кваліфікованою більшістю у 2/3 голосів.

54. Проаналізуйте законодавчу владу в США відповідно до Конституції 1787 р.

Згідно з Конституцією США 1787 р., законодавча влада надавалася Конгресу, що складався з Палати представників і Сенату. Члени Палати представників обиралися на два роки від кожного штату. До кандидатів у представники висували такі вимоги: досягнення 25 років, бути протягом семи років громадянином США і під час проведення виборів проживати в тому штаті, від якого обирався. Кількість представників встановлювалися з розрахунку один не більше, ніж від ЗО 000 мешканців за умови, що кожний штат повинен мати хоча б одного представника.До Сенату належало обрати по два представники (сенатори) від кожного штату на шість років. Спочатку законодавчими органами штатів, а з 1913 р. — населенням штатів прямим голосуванням. Кожний сенатор мав один голос. Кожні два роки переобиралася третина Сенату. Сенатором могла стати особа, котрій виповнилося ЗО років, протягом дев’яти років була громадянином США і на момент виборів мешкала в штаті, від якого обиралася. Головою Сенату був Віце-президент.Конгрес, загалом, мав значні повноваження, що були ширшими, порівняно зі Статтями конфедерації Кожна палата мала й свої повноваження. Та обсяг їх у Сенату був набагато ширшим, аніж у Палати представників.



Страницы: 1 | 2 | Весь текст


Предыдущий:

Следующий: