История культуры

ПРИДЕСЕННЯ В ДОБУ КАМ’ЯНОГО ВІКУ, ЕПОХИ БРОНЗИ ТА ЗАЛІЗА

Судячи з археологічних даних, Придесення починає заселятися людьми в мустьєрську епоху (ранній палеоліт), 150-40 тис. рр. тому. Про це свідчать знайдені в селах Чулатів і Араповичі Новгород-Сіверського району предмети з кременю, виготовлені первісними мисливцями. В пізньому палеоліті (40-13 тис. років тому) людина починає переходити до осідлості. На території сучасних Варвинського, Коропського, Менського, Новгород-Сіверського і Щорського районів виявлено близько 20 поселень цієї доби. Біля Новгород-Сіверського знайдено унікальні вироби з кременю дуже великих розмірів, що дістали назву гігантолітів. Великий інтерес становлять також залишки трьох чумоподібних жител у поселенні поблизу с. Пушкарів.

Однією з найвизначніших пізньопалеолітичних пам’яток є повністю розкопане поселення у селі Мезин Коропського району. Мезинська стоянка була відкрита в 1907 р. і досліджувалася впродовж 16 польових сезонів із перервами від 1908 до 1961 р. Серед дослідників палеолітичного Мезина видатні українські вчені — Ф.Вовк та І.Шовкопляс. Умови життя палеолітової людини були дуже важкими. Щойно розтанув могутній панцир льодовика, і Мезинська балка, поглиблена талими водами, вкрилася напівтундровою рослинністю — місцем проживання та харчування мамонтів, песців, північних оленів, зубрів. Ці тварини й забезпечували харчування людей того часу. Практикувалося загінне полювання на великих тварин, чому сприяла наявність високих урвищ. У таких умовах полювання було справою колективною, за участю всіх членів громади. М’ясо забитих тварин йшло на їжу, а з кісток споруджувалися каркаси жител, на зразок чумів, вкритих шкірами тих самих тварин.

Найдавніші музичні інструменти. Серед знайдених в Україні найдавнішими вважаються флейта з відростка рогу північного оленя, яку вдалося відшукати на палеолітичній стоянці Молодове в Чернівецькій області у 1953 р., а також резонаторні та безрезонаторні ударні інструменти, знайдені в поселенні Мезин Чернігівської обл.

Важко повірити, але в таких складних умовах зародилося мистецтво. Розпис червоною вохрою зберігся на лопатці та двох щелепах мамонта. На Мезинській стоянці знайдені пластинки з орнаментом (меандр, кути, «ялинки»), а також два браслети: один зроблено у вигляді широкої пластинки, вирізаної з мамонтового бивня та орнаментованої зигзагом і меандром, інший — із п’яти дужок — пластинок, укритих рядами різьблених похилених ліній, що утворюють шеврони. Статуетки, відкопані у Мезині, прикрашені геометричним орнаментом, вважаються символами або жінки, або пташки, або фалоса. Жіночі статуетки пов’язують із культом прародительки, інші — з мисливською магією. Частина кісток з Мезина, наприклад, лопатка, тазова кістка, гомілка, нижня щелепа мамонта використовувалися, на думку археолога С.Бібікова, як ударні музичні інструменти.

Культурний шар Мезинської стоянки, розташованої в гирлі глибокого яру на схилі давньої балки, залягав у лісовидному суглинку на глибині до 4 м і містив залишки невеликих округлих і овальних (діаметром до 6 м) наметоподібних жител. Каркас будівлі був зроблений з дерев’яних жердин та бивнів мамонта. Фасад житла тримався на арці. (Вважається, що арочний метод був винайдений десь в античності, але широко використовуватися почав лише в середні віки. Однак будівлі у Мезині свідчать, що арка була відома в Україні близько 15 тис. років тому.) Арка ця була зроблена з двох бивнів мамонта, закріплених в основі в щелепі мамонта і з’єднаних в середині муфтою, виготовленою також із бивнів мамонта. Цоколь житла був збудований зі щелепів мамонтів, вкопаних на глибину до 40 см, на деяких із них невийняті бивні були, повернуті так, що вони підтримували покрівлю житла разом з іншими 20 арками із жердин. Арка утримувала покрівлю вагою у 2-3 т.

Біля сіл Смяча, Кудлаївка і Чулатова Новгород-Сіверського району виявлено поселення доби мезоліту (13-8 тис. років тому). На той час людина вже користувалася луком, стрілами з крем’яними наконечниками.

Перші приручені тварини на території України з’явилися 9-8 тис. років тому. Як свідчать знахідки археологів, першою свійською твариною був собака. Пізніше люди одомашнили свиню і всіх основних сільськогосподарських тварин, у тому числі коня, якого привчили до верхової їзди.

Землеробство виникло 8-7 тисяч років тому. Під час розкопок поселень на берегах річок Південний Буг, Дністер, Дніпро знайдено керамічні вироби з відбитками зерна. За визначенням ботаніків, вони належать пшениці, ячменю, просу.

Найдавнішими свідками існування колісного транспорту на території України є рештки возів, розкопані у Сторожовій Могилі поблизу Дніпропетровська. Як тяглову силу до них впрягали волів. Вік возів — 4-5 тис. років.

У добу неоліту (V—III тис. до н.е.) починається перехід до землеробства й скотарства. Проте на території Чернігівщини, як і раніше, переважало мисливство й рибальство. Мисливсько-рибальські племена розташовувалися досить густо по берегах річок Десни, Сейму і Снову. Таких поселень зараз відомо понад 100. У північно-східній частині Чернігівщини жили племена, які поширювалися також у Волго- Окському басейні та північних районах Східної Європи. Південно-західну частину чернігівських земель населяли племена, які мешкали на середній Наддніпрянщині. З неолітичних пам’яток Чернігівщини найбільш вивченими є поселення в селі Анисові й біля села Пустинки Чернігівського району.

За доби міді (III тис. до н.е.) з правобережного Придніпров’я в південно-західну частину Чернігівщини починають проникати землеробські племена трипільської культури. їх поселення виявлені в Козелецькому районі біля м. Остра, сіл Виповзова, Євминки та Лутави. Як показують археологічні дослідження, тут вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно зберігали в глиняному посуді.

В добу бронзи (II—І тис. до н.е.) басейни рік Десни та Сейму заселяли племена середньодніпровської культури шнурової кераміки. Поширення шнурової кераміки на теренах Європи пов’язується багатьма дослідниками з розселенням індоєвропейських племен, зокрема прибалто-германо-слов’ян. До речі, і саме слово «шнур» — снур та дієслово «снувати» належить до найдавніших індоєвропейських. Можливо, що й назва річки Снов — правої притоки Десни — утвердилася ще в бронзовому віці. На посуді середньодніпровської культури переважають відбитки багатожильного шнура, який засвідчує також і наявність ткацького виробництва. Територія Чернігівщини в той час була заселена також землеробсько-скотарськими протослов’янськими племенами, які залишили археологічні пам’ятки комарівсько-тшинецької культури, що поширювалася в основному в північній частині правобережного Придніпров’я вздовж берегів р. Десни та її приток. На поселеннях біля Сосниці, сіл Долинського Сосницького району і Пустинки Чернігівського району досліджено житла з вогнищами, а біля сіл Анисова Чернігівського, Вовчка Козелецького і Радуля Ріпкинського районів — залишки бронзоливарного виробництва.

Кургани та поселення скіфських часів (УИ-ІІІ ст. до н.е.), які належали землеробсько-скотарським племенам, досліджені в південній частині, а також у басейні річок Борзянки та Десни, біля Борзни та Сосниці. Північно-східна частина в цей час була заселена скотарсько-землеробськими племенами, поширеними в VI—III ст. до н.е., також на території сучасної Сумської області та на Курському Посейм’ї. Одне з городищ цих племен, що вперше було досліджено біля села Юхнове Новгород-Сіверського району, дало назву археологічній культурі — «юхнівська». Подібні городища обносили земляним валом або обкопували ровом, вони були густо заселені.

Наземні, обмазані глиною житла в плані мали довгасто-овальну форму площею 5×3 м і були збудовані з дерев’яних кілків, переплетених лозою; долівка жител — глиняна. У житлах були глинобитні печі й ями господарського призначення. Серед знахідок у городищах зустрічаються глиняні грузила для рибальства, глиняні пряслиці для веретен і тягарці для ткацького верстата, керамічний посуд (переважно орнаментовані високі горнята).

Економічну основу життя Юхнівських племен становило землеробство і скотарство. Про це свідчать знахідки обвуглених зерен хлібних культур, значна кількість кісток домашніх тварин. Рибальство і полювання були допоміжними.

Археологічні дослідження і теоретичні висновки сучасної науки дозволяють вважати прабатьківщиною слов’ян з II тис. до н.е. територію між Одером на заході та басейном середнього Дніпра на сході. Її північним кордоном було лівобережжя Прип’яті, південним — рубежі лісостепу й степу. Археологічною відповідністю слов’ян є так звана зарубинецька культура, яка була залишена осідлим землеробським населенням лісостепової зони Східної Європи (кінець III ст. до н.е. — II ст. н.е.), а також пам’ятки пшеворської культури у верхній течії Вісли (II ст. до н.е. — IV ст. н.е.). На зміну зарубинецькій культурі у лісостеповій зоні сучасної території України у II ст. н.е. прийшла черняхівська культура.



Дані антропології вказують на близькість антропологічного типу черняхівців та літописного східнослов’янського племені полян, що свідчить про безперервну традицію заселення цієї території слов’янами.

Слов’янські племена, що у II ст. до н.е. — V ст. н.е. селилися головним чином у північній частині Чернігівщини, за своєю культурою близькі до зарубинецької. їх поселення відомі біля Любеча. Південну частину Чернігівщини по річках Остру, Удаю, Недрі в II-VI ст. населяли слов’янські племена черняхівської культури. їхні поселення та могильники виявлено біля Линовиці, Малої Дівиці Прилуцького, сіл Журавки Варвинського, Веприка Бобровицького районів. У VП-IX ст. Чернігівщина була заселена слов’янським племінним об’єднанням «съвера», або «северо», «сівери», «сіверяни», згодом відомі як «севрюки». В літописі «Повість минулих літ» з цього приводу сказано: «…Осіли на Десні й по Сейму, по Сулі й назвалися сіверянами…».

Складні колонізаційні процеси формувалися і ширилися під тиском південно-східних войовничих кочових сусідів. Захищаючись від них природною перепоною — Дніпром, східні слов’яни, уникаючи небезпеки, рухалися Правобережжям на північ, у надійні сховища — ліси. Ймовірно, цим фактом пояснюється і назва лісової притоки Дніпра — Десни (права, правиця), тобто по праву руку на шляху просування.

Слід погодитися з С.Соловйовим, який, аналізуючи літописні джерела, дійшов висновку, що слов’янське народонаселення, рухаючись спочатку Правобережжям Дніпра на північ, а потім по Лівобережжю у зворотному напрямку (з сівера), через те й набуло ім’я сіверян (одна з версій). Наші предки з північних країн, захищених лісами й болотами, нестримно рухались у спустошені нападниками й небезпечні, але багаті природними ресурсами південні краї. Дехто з істориків твердить, що з Полісся сіверяни йшли аж до Дінця, Дону, а звідти — в широкі приазовські степи. Очевидно, такі явища пов’язані з політичним поширенням території Чернігівського князівства. Основна ж маса сіверян компактно мешкала в басейнах Десни, Сейму та Сули. На півночі з ними сусідили кривичі, вододіл Сожа й Десни відділяв сіверян від радимичів, а Оки — від в’ятичів, Дніпро утворював межу з полянами. На півдні літописець обмежує сіверянську територію басейном Сули, через те суличі (посуличі, суляки) не відносяться до якогось окремого племені, вони є посульським відгалуженням сіверян.

Незважаючи на літописне свідчення про неоднаковий рівень розвитку східнослов’янських племен, сіверяни були близькі до полян,

радимичів, древлян і в’ятичів. Ця близькість підтверджується й археологічними матеріалами. На думку М.Брайчевського, зближували ці племена одні й ті самі чинники. Зокрема, з IX ст. чернігівська частина сіверян разом з полянами, древлянами і дреговичами входили до складу Русі. А з X ст. Чернігівщина була одним з найбільших князівств могутньої слов’янської держави — Київської Русі.

Епоха бронзи (ІІ тис. до н.е.).Відкриття бронзи (сплаву олова і міді) та її поширення викликали принципові зміни в житті суспільства. Поліпшилася обробка землі, що сприяло подальшому вдосконаленню виробництва. Люди дістали можливість вести господарство однією сім’єю, в розпорядженні якої залишалися всі надлишки виробленого. Зароджувалася приватна власність, майнова диференціація. Значно розширився обмін і контакти між окремими районами. Почалися війни за оволодіння худобою, орною землею, металом. З’явилися військові керівники, виник культ вождя. Особливе ставлення до вождя як до героя зберігалося після його смерті. Саме в епоху металу входять у звичай великі поховальні споруди –кургани.Розміри курганів, кількість і якість речей, якими їх заповнювали, свідчать про статус вмерлого в суспільстві. Багато курганів епохи бронзи вивчено на території України.

Обробка металу вимагала великої майстерності і спеціалізації, тому ливарна справа, як і гончарна, а пізніше ткацька, стає самостійною галуззю. Одним з основних видів творчості стала художня обробка металів. Досить швидко людина оволоділа різними її видами: кування, лиття, карбування, гравіювання по металу. Виготовлялися найрізноманітніші металеві прикраси: браслети, каблучки, сережки, підвіски, бляшки, які нашивалися на одяг, пояси, пряжки. Особлива увага приділялася зброї. З’являються дрібні литі скульптурні зображення. Зміни в суспільному ладі підкреслює така обставина: жіночі зображення зникають, головним стає чоловічий образ. Подальшого розвитку набрала мегалітична архітектура.

Залізний вік. Для багатьох народів останній етап розвитку первісного ладу пов’язаний з появою заліза на початку I тисячоліття до н.е. Новий метал був міцнішим і значно поширенішим. Це дало змогу впроваджувати його у всі галузі виробництва, на відміну від бронзи, яку при виготовленні знарядь праці майже не використовували. Там, де раніше не виникла державність, залізний вік в суспільному ладі пов’язаний з “військовою демократією”. З’являється патріархальне рабство, міцнішають зв’язки між племенами (племінні союзи). Для цього часу характерні грабіжницькі війни. Вони сприяли розвитку військової техніки, військової організації, піднесенню військових керівників. Новим у розвитку мистецтва можна вважати появу спеціалізації, виділяються художники, співаки, розповідачі. Провідним видом творчості продовжує залишатися прикладне мистецтво.

Скіфська культура. З європейських культур залізного віку одна з найяскравіших і найбільш цікавих для нас – скіфська культура (VII ст. до н.е. – III ст. н.е.). Скіфська культура – це культура багатьох кочових, напівкочових і землеробських племен, які жили на широкому просторі Євразії – в Північному Причорномор’ї, на Кубані і на Алтаї. Збереглася велика кількість скіфських могильників і городищ. Багато відомостей про скіфів залишили античні автори, особливо Геродот. Опис скіфських племен є в одному з творів Гіппократа.

Скіфи–землероби отримували добрі врожаї пшениці, яка конкурувала на грецькому ринку з єгипетською. Високо цінувалися скіфські коні. У свою чергу, греки ввозили до Скіфії вино, кераміку, ювелірні вироби. Торгівля йшла через грецькі колонії: Ольвію (поблизу сучасного Миколаєва), Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч) та інші.

За свідченням Геродота, у скіфів був звичай за межами свого поселення викладати великі горби з хмизу, а на їх верхівку ставити меч. Такій споруді поклонялися, а потім спалювали. Скіфи зводили курганні насипи значних розмірів, іноді завершуючи їх кам’яними скульптурами чоловіків-воїнів. На Полтавщині декілька десятків років ведуться розкопки так званого Більського городища, яке, на думку деяких авторитетних фахівців, є залишками столиці Скіфії – легендарного міста Гелон.

У похованнях скіфів знаходять чудові вироби прикладного мистецтва: прикраси, парадну зброю, кінську збрую, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. В орнаментах, дрібній пластиці, прикрасах побутових речей одне з головних місць займає тваринний світ, а саме: декоративні зображення тварин або окремих частин їх тіла (кіготь, дзьоб, голова). Такий напрям у прикладному мистецтві отримав назву “звіриний стиль”.Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення відігравали не тільки естетичну, але й магічну роль. Скіфський звіриний стиль має свої особливості, одна з яких – об’єднання реалізму з декоративними мотивами. Наприклад, на золотій прикрасі для щита з Костромського кургану на Кубані тіло оленя зображене реалістично, а роги – абсолютно неправдоподібної форми. Але композиційно виникає єдиний образ: завитки рогів, розташовані вздовж усієї спини тварини, підкреслюють легкість і стрімкість оленя.

Унікальні пам’ятки культури скіфського часу знайдені на Алтаї, в Пазирикських курганах. Завдяки кліматичним та геологічним особливостям вода, що потрапила у внутрішньокурганний зруб, замерзла, і таким чином збереглися вироби з дерева, шкіри, хутра, тканини. Археологи змогли навіть вивчити татуювання на тілі похованого вождя.

З появою сарматських племен скіфи були витіснені в Крим, де склалося державне утворення на чолі з царем Скілуром. Столицею став Неаполь Скіфський, який розташовувався на місці сучасного Симферополя. Загинуло місто у II ст. н.е., коли почастішали зіткнення з сарматами, а потім з готами.




Предыдущий:

Следующий: