14,16 эконом история


14. Характеристика господарства та соціальної структури в Київській Русі

З утворенням державності процес феодалізації впродовж X ст. пришвидшився. Розвивалася алодіальна власність малої сім’ї на землю. Спадкові володіння, які передавалися у спадок, продавалися та купувалися, мали назву «жизнь» як синонім до західноєвропейського алоду. Більшість учених вважають, що класичний алод у Київській Русі не сформувався. Зберігалося громадсько-селянське землеволодіння.

Сільське господарство

Було основою економіки Київської держави, орне землеробство — провідною галуззю сільськогосподарського виробництва. У XI-ХП ст. дво- і трипільна парові системи переважали практично на всій території. Використовувалися такі знаряддя, як рало, соха і плуг, коси для сінокосів та збирання бобових, лопати, граблі, вила, сокири, ціпи тощо. У XII ст. з’явились водяні млини. Вирощували жито, пшеницю, овес, просо, гречку, ячмінь для пивоваріння, з бобових культур — горох, квасолю, сочевицю, боби. В селянському господарстві посіви льону і коноплі були обов’язковими як сировина для виготовлення тканин та олії.



Торгівля

Формувалася як самостійна галузь обміну та послуг. Внутрішня торгівля в умовах поширення натурального господарства визначалася потребами обміну сільськогосподарською і ремісничою продукцією. Центрами торгівлі були міста. Формувалася система внутрішніх ринкових зв’язків спочатку в межах міст і сільськогосподарської округи, потім волостей і князівств. Торгівля часто мала міновий характер. Сформувався стан купців, найчисленнішою групою в якому були дрібні торговці. Організаційні форми внутрішньої торгівлі — базари, торги (спеціалізовані базари) і постійні торгові приміщення. Вони були практично в усіх містах. У великих містах торгівля велася щоденно, в менших — у визначені дні тижня. Починаючи з XII ст., поблизу торгів будували храми, які відали службою мір і маси, збирали мита за користування ними. Загальнодержавне значення мала торгівля збіжжям, металом, сіллю з Прикарпаття. Вироби сільських ремісників збувалися в радіусі 10-15 км, міських — 150-400 км.

Розпочався процес формування фінансово-грошової системи.

Соціальна структура суспільства. За своєю суттю тогочасне суспільство було феодальним. Для нього характерним був поділ на стани — великі соціально-правові групи людей, що різнилися між собою спадковим, закріпленим у законах становищем у суспільстві, певними правами, привілеями та обов’язками. Для станової організації суспільства, що зазвичай містить декілька станів, характерна ієрархічна будова (підпорядкованості одних станів іншим), виражена в нерівності становища (правах та обов’язках) і привілеях. Соціальна структура українського суспільства ХІV—ХV ст. була доволі розмаїтою. Основними станами були шляхта (князі, пани, зем’яни, бояри), духовенство («церковні люди»), міщани (патриціат, бюргерство, плебс) і селянство (слуги, данники, тяглові).

Найвищим станом суспільства була шляхта. Її складали князі — найзаможніша титулована знать, які поділялися на «княжат головних» і «княжат-повітовників». Перші не підлягали місцевій владі, входили до великокнязівської ради, а у військові походи йшли зі своїми загонами під родовими гербами. Другі, навпаки, підпорядковувалися місцевій владі, не входили до великокняжої ради, а у військові походи йшли в складі повітового ополчення.

Шляхту також складали пани — заможна знать, яка не мала князівських титулів, але вирізнялася давністю роду, вотчинним (спадковим) землеволодінням і певними привілеями. Найбагатші пани разом із князями становили групу магнатів — найбільших землевласників.

Середня служила шляхта називалася зем’янами. Вона була залежною від князів і панів, а шляхетський статус і спадкове землеволодіння здобула за військову (боярську) службу. Зем’яни виконували особисту кінну службу і виставляли під час походу певну кількість кінних воїнів.



Бояри були дрібними шляхтичами-службовцями, що виконували різноманітні доручення, та «панцирними слугами», які особисто відбували військову службу. Бояри походили від селян-слуг, володіли удільними землями, користуючись ними за умови виконання своєї служби.

Другий стан суспільства — духовенство — складали «церковні люди» — окремий привілейований стан українського суспільства. Вони не підлягали світському суду, а в разі потреби потрапляли під суд єпископів. Духовенство поділялося на верхівку (митрополит, єпископи, архієпископи та ін.) і рядових священнослужителів. Найбільшу частину складали приходські священики.

До міщан входили патриціат — найзаможніша частина міщанства, що складалася з найбагатших і найвпливовіших купців, ремісників-майстрів, бюргерство — середня частина міщанства, яку складали цехові майстри та торговці середнього достатку, та плебс — дрібні ремісники, торговці та інші жителі міст.

До найбезправнішого стану суспільства — селян — належали слуги — особисто вільні селяни, які перебували на службах, отримуючи за це земельні наділи й звільнення від повинностей, данники — особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грішми, та тяглові — селяни, які не мали власної землі й вели господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам. За користування землею вони відпрацьовували повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто вільні, так і прикріплені до своїх наділів тяглові селяни.



16. Цехова організація ремесла

Київська доба ознаменувалася розквітом ремесла. Ремісники мешкали в містах, феодальних замках, боярських вотчинах, сільських поселеннях. Міське ремесло відрізнялося від сільського складністю, розгалуженістю, вироби — якістю. Існувало понад 60 видів ремесел.

‘єднувалися у цехи-корпорації (спілки), завданням яких було узгодження господарської (виробничо-торговельної) діяльності, реалізація спільних економічних інтересів, їх лобіювання в місцевому управлінні. До ознак цехів належать; галузево-фаховий і територіальний характер — об’єднання ремісників однієї професії або спеціальності у межах міста; самоуправління иа основі хартії від короля або сеньйора та статуту, що регулював загальні збори майстрів цеху як органу управління, діяльність виборних судових і виконавчих старшин, використання цехових фінансів.

Причинами виникнення цехів були: наявний рівень розвитку продуктивних сил; економічні інтереси майстрів; феодально-станова структура суспільства; необхідність захисту ремісників від свавілля феодалів і патриціату. Є думка, що цехи — це результат трансформації римських корпорацій у нових економічних і політичних умовах середньовіччя VIII-IX ст. у братства ремісників, а останніх — у цехи. Історики вважають, що цехи виникли в Італії у X ст., у Франції, Англії та Німеччині — в XI-ХП ст..

o регламентація (централізоване регулювання) виробничої та торговельної діяльності майстрів, у тому числі умов і знарядь праці, технологій та обсягів виробництва, якості товарів за взірцевим виробом — шедевром, кількості учнів і підмайстрів, правил торгівлі, недопущення конкуренції всередині цеху;

o монополізація постачання сировини та ринків збуту ремісничих виробів;

o забезпечення монополії кожного цеху на виробництво, «цеховий примус», коли заняття ремеслом поза корпорацією було заборонене та переслідувалося;

o захист прав ремісників перед феодалами та міським патриціатом;

o військова і релігійно-культурна діяльність: кожен цех був військовим загоном міського ополчення, вибирав патрона зі святих, мав атрибутику та символіку, власне майно (кошти для взаємодопомоги та благочинної діяльності), стежив за моральністю своїх членів.




Предыдущий:

Следующий: